Розділ «На зарослих стежках»

Йому знов не повірили.

— Ми не бачимо жодної людини.

Він окинув поглядом літак:

— Судячи з того, як він тримається в повітрі, я думаю, що на борту п’ятнадцять-двадцять осіб.

— Ха-ха-ха, та ну, вибачайте! Де ж тоді пасажири? Може, полягали долі і в щось позакутувалися?

Я знаю, що мені краще нікому не докучати своїми роздумами, вигадками і відчуттями, в комусь іншому я цього теж не терплю. Але у мене в голові шумить, чи, може, то в тілі або в душі так шумить. Це не початок застуди абощо, з чим я можу впоратися, вдягнувшися чи роздягнувшися; цсс — та ж цей шум скидається на янгольські звуки скрипок, багатьох-пребагатьох скрипок. Достеменно так!

А трохи згодом озивається дещо інше. Чи то вірш чи бозна-що, але знов якийсь шум. Мучить і мене самого, й інших.

Коли я стомлююся сам од себе і відчуваю порожнечу й виснаження, то рушаю в ліс. Це не допомагає, але і гірше мені не стає. Я більше не чую, як шумить ліс, але бачу, як гойдається гілля, і вже цього досить, щоб душа раділа. Це моє потайне місце, те саме, яке вивідав мій приятель Мартін із Гамарея. Тут, під скелею, є щось таке, як ніша чи печера, дно якої де-не-де поросло травою і вересом. Тут ніхто не підійде до мене зі спини і не підгляне, що я роблю. Це щастя для того, хто не чує.

Великі руки в тебе, і сильні, і міцні —

такі трудящі, і такі предивні.

Мов добрий сонця дух, ти в полі день при дні,

снопи пшеничні вправно ти в’яжеш на стерні,

і там ніде тобі немає рівні.

Книжок ти не читаєш, — пощо тобі книжки?

Але в тобі натхнення — повні груди.

Тебе поймають спокоєм лагідні думки,

ти кожен Божий день свій вітаєш залюбки

і диво у житті знаходиш всюди.

Для мене твоя доля — мов пісня золота,

ти справжня жінка і кохана мати.