Розділ «Епілог»

Влада ця не може бути тією безпосередньою владою фізичної переваги сильної істоти над кволою, переваги, що грунтується на застосуванні або на погрозі застосування фізичної сили, — як влада Геркулеса; так само вона не може грунтуватися на перевазі моральної сили, як те у простоті душевній думають деякі історики, кажучи, що історичні діячі є герої, тобто люди, обдаровані особливою силою душі та розуму, яка зветься геніальністю. Влада ця не може грунтуватися на перевазі моральної сили, бо, не кажучи про людей-героїв, як Наполеона, про моральні якості яких думки вельми розбіжні, історія показує нам, що ні Людовіки ХІ-ті, ні Меттерніхи, що управляли мільйонами людей, не мали ніяких особливих властивостей сили душевної, а, навпаки, були здебільшого морально слабкіші за кожного з мільйонів людей, якими вони управляли.

Коли джерело влади лежить не в фізичних і не в моральних властивостях особи, яка її має, то очевидно, що джерело цієї влади повинне перебувати поза особою — в тих стосунках з масами, в яких перебуває особа, що має владу.

Саме так і розуміє владу наука про право, та сама розмінна каса історії, що обіцяє розміняти історичне розуміння влади на чисте золото.

Влада є сукупність воль мас, перенесена висловленим або мовчазним погодженням на обраних масами правителів.

У галузі науки права, складеної з міркувань про те, як треба було б влаштувати державу і владу, якби можна було все це влаштувати, все це дуже ясно; але в застосуванні до історії це визначення влади вимагає роз’яснень.

Наука права вважає державу і владу, як древні вважали вогонь, — за щось абсолютно існуюче. А для історії держава і влада є тільки явища, так само як для фізики нашого часу вогонь є не стихія, а явище.

Від цієї ось основної різниці поглядів історії і науки права виходить те, що наука права може докладно розповісти, як, на її думку, треба б улаштувати владу і що таке влада, яка непорушно існує поза часом; але на питання історичні про значення влади, що змінюється в часі, вона нічого не може відповісти.

Якщо влада є перенесена на правителя сукупність воль, то чи є Пугачов представником воль мас? Якщо не є, то чому Наполеон І є представником? Чому Наполеон III, коли його спіймали з Булоні, був злочинцем, а потім були злочинцями ті, яких він спіймав?

За двірцевих революцій, у яких беруть участь іноді два-три чоловіка, чи теж переноситься воля мас на нову особу? У міжнародних стосунках чи переноситься воля мас народу на свого завойовника? У 1808 році чи була воля Рейнського Союзу перенесена на Наполеона? Чи була перенесена на Наполеона воля маси російського народу в 1809 році, коли наші війська йшли в союзі з французами воювати проти Австрії?

На ці запитання можна відповісти потрійно:

Або 1) визнати, що воля мас завжди безумовно передається тому чи тим правителям, яких вони обрали, отже всяке виникнення нової влади, всяка боротьба проти раз переданої влади повинна вважатись лише за порушення справжньої влади.

Або 2) визнати, що воля мас переноситься на правителів з визначеними і відомими умовами, і показати, що всі турбування, сутички і навіть знищення влади стаються через те, що правителі не дотримують умов, з якими їм передано владу.

Або 3) визнати, що воля мас переноситься на правителів умовно, але з умовами невідомими, невизначеними, і що виникнення багатьох влад, боротьба їх і падіння стається тільки від більшого чи меншого виконання з боку правителів тих невідомих умов, на яких переносяться волі мас з одних осіб на другі.

Так потрійно й пояснюють історики відношення мас до правителів.

Одні історики, не розуміючи в простоті душевній питання про значення влади, ті самі приватні й біографічні історики, про яких ішлося вище, визнають наче, що сукупність воль мас переноситься на історичних осіб безумовно, і тому, описуючи яку-небудь одну владу, ці історики виходять з передумови, що ця сама влада є одна абсолютна і справжня, а що всяка інша сила, протидіюча цій справжній владі, є не влада, а порушення влади — насильство.

Теорія їх, придатна для первісних і мирних періодів історії, в застосуванні до складних і бурхливих періодів життя народів, коли виникають одночасно і борються між собою різні влади, мав ту незручність, що історик-легітиміст доводитиме, що Конвент, Директорія і Бонапарт були тільки порушенням влади, а республіканець і бонапартист доводитимуть: один, що Конвент, а другий, що Імперія були справжньою владою, а що все інше було порушенням влади. Очевидно, що таким чином, взаємно заперечуючи одне одного, пояснення влади цих істориків можуть годитися лише для дітей наймолодшого віку.

Визнаючи неправильність цього погляду на історію, другий тип істориків каже, що влада грунтується на умовній передачі правителям сукупності воль мас і що історичні особи мають владу тільки з умовою виконання тієї програми, яку мовчазним погодженням приписала їм воля народу. Але в чому полягають ці умови, історики ці не кажуть нам або, коли й кажуть, то раз у раз суперечать один одному.

Кожен історик, залежно від його погляду на те, що являв собою мета руху народу, вбачає ці умови у величі, багатстві, волі, освіченості громадян Франції чи іншої держави. Але, не кажучи вже про розбіжність думок істориків щодо цих умов, припустивши навіть, що існує одна спільна для всіх програма цих умов, ми побачимо, що історичні факти майже завжди суперечать цій теорії. Якщо умови, з якими передається влада, полягають у багатстві, свободі, освіченості народу, то чому Людовіки XIV-ті й Іоанни IV-ті спокійно доживають свого царювання, а Людовіки XVI-ті й Карли I-ші страчуються народами? На це запитання історики ці відповідають тим, що діяльність Людовіка XIV, суперечна програмі, відбилася на Людовіку XVI. Але чому ж вона не відбилася на Людовіку XIV і XV, чому вона повинна була відбитися саме на Людовіку XVI? І який строк цього відбивання? На ці запитання нема й не може бути відповідей. Так само мало пояснюється при цьому погляді причина того, що сукупність воль кілька сторіч залишається в руках правителів та їх наслідників, а потім раптом, протягом п’ятдесяти років, переноситься на Конвент, на Директорію, на Наполеона, на Олександра, на Людовіка XVIII, знову на Наполеона, на Карла X, на Людовіка Філіппа, на республіканський уряд, на Наполеона III. Пояснюючи ці перенесення воль з однієї особи на другу, перенесення, що часто відбуваються, особливо під час міжнародних ускладнень, завоювань та об’єднувань, історики ці мимоволі мусять визнати, що частина цих явищ уже не є правильні перенесення воль, а випадковості, що залежать то від хитрості, то від помилки, чи лукавства, чи слабкості дипломата, або монарха, або керівника партії. Так що більшу частину явищ історії — чвари, революції, завоювання — ці історики показують уже не чином перенесених свобідних воль, а чином неправильно спрямованої волі однієї людини чи декількох людей, тобто знов-таки порушенням влади. І тому історичні події і цього характеру історики показують як відхилення від теорії.

Історики ці схожі на того ботаніка, який, помітивши, що деякі рослини виходять з зерна з двома частками-листочками, наполягав би на тому, що все, що росте, росте тільки роздвоюючись на два листки; і що пальма, і гриб, і навіть дуб, розгалужуючись у своєму повному рості і не маючи більш подоби двох листочків, відступають від теорії.

Треті історики визнають, що воля мас переноситься на історичні особи умовно, але що умови ці нам невідомі. Вони кажуть, що історичні особи мають владу лише тому, що вони виконують перенесену на них волю мас.