— Платон Каратаєв? — сказав він і замислився, очевидно, щиро намагаючись уявити собі міркування Каратаєва в цьому питанні. — Він не зрозумів би, а втім, можливо, що й зрозумів би.
— Я страшенно люблю тебе! — раптом сказала Наташа. — Страшенно. Страшенно!
— Ні, не підтримав би, — сказав П’єр, подумавши. — Що він схвалив би, це наше сімейне життя. Він так хотів бачити в усьому гожість, щастя, спокій, і я з гордістю показав би йому нас. От ти кажеш — розлука. А ти не повіриш, яке особливе почуття я до тебе маю після розлуки...
— До речі, ось іще... — почала була Наташа.
— Ні, не те. Я ніколи не перестаю тебе любити. І любити більше не можна; а це особливо... Авжеж... — Він не доказав, бо погляди їх, зустрівшись, доказали решту.
— Які дурниці, — раптом сказала Наташа, — медовий місяць і що саме щастя в перший час. Навпаки, тепер найкраще. Якби ти тільки не їздив. Пам’ятаєш, як ми сварилися? І завжди я була винна. Завжди я. І про що ми сварилися, я не пам’ятаю навіть.
— Усе про одно, — сказав П’єр, усміхаючись, — ревну...
— Не кажи, терпіти не можу, — вигукнула Наташа. І холодний, злий блиск засвітився в її очах. — Ти бачив її? — додала вона, помовчавши.
— Ні, та й хоч би бачив, не впізнав би.
Вони помовчали.
— Ах, знаєш? Коли ти в кабінеті говорив, я дивилась на тебе, — заговорила Наташа, очевидно намагаючись відігнати набіглу хмарину. — Ну, дві краплі води ти на нього схожий, на хлопчика. (Так вона називала сина.) Ой, час до нього йти... Прийшло... А жаль іти звідси.
Вони замовкли на кілька секунд. Потім раптом одночасно повернулись одне до одного і почали щось говорити: П’єр почав самозадоволено й захоплено; Наташа — тихо, щасливо усміхаючись. Стикнувшись, вони обоє зупинилися, даючи одне одному дорогу.
— Ні, ти що? говори, говори.
— Ні, ти скажи, я так, дурниці, — сказала Наташа. П’єр сказав те, що він почав. Це було продовження його самозадоволених міркувань про його успіхи в Петербурзі. Йому здавалося в цю хвилину, що він мав покликання дати новий напрям всьому російському суспільству і всьому світові.
— Я хотів сказати тільки, що всі думки, які мають величезні наслідки, — завжди прості. Вся моя думка в тому, що коли люди порочні зв’язані між собою і становлять силу, то людям чесним треба зробити тільки те ж саме. Тож як просто.
— Авжеж.
— А ти що хотіла сказати?
— Я так, дурниці.
— Ні, все-таки.
— Та нічого, пусте, — сказала Наташа, ще світліше засяявши усмішкою, — я тільки хотіла сказати про Петю: сьогодні няня підходить узяти його від мене, він засміявся, зажмурився і притулився до мене — певне, думав, що сховався. Страшенно милий. Ось він кричить. Ну, прощавай! — І вона пішла з кімнати.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Війна і мир. Том 3-4.» автора Толстой Л.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Епілог“ на сторінці 23. Приємного читання.