Розділ «Том третій»

— Але мені б хотілося бачити правий фланг; кажуть, він дуже міцний, — сказав П’єр. — Я б хотів проїхати від Москви-ріки по всій позиції.

— Ну, це згодом можете, а головний — лівий фланг...

— Так, так. А де полк князя Болконського, не можете ви показати мені? — спитав П’єр.

— Андрія Миколайовича? Ми повз нього проїдемо, я вас проведу до нього.

— А як же лівий фланг? — спитав П’єр.

— Правду вам кажучи, entre nous[106], лівий фланг наш бозна в якому стані, — сказав Борис, довірливо стишуючи голос, — граф Бенігсен зовсім не те передбачав. Він передбачав укріпити он той курган, зовсім не так... але, — Борис знизав плечима, — ясновельможний не захотів, чи йому наговорили. Адже... — І Борис не доказав, бо в цей час до П’єра підійшов Кайсаров, ад’ютант Кутузова. — А! Паїсій Сергійович, — сказав Борис, з вільною усмішкою звертаючись до Кайсарова. — А я ось намагаюся пояснити графові позицію. Дивно, як міг ясновельможний так вірно вгадати задуми французів!

— Ви про лівий фланг? — сказав Кайсаров.

— Авжеж, іменно. Лівий фланг наш тепер дуже, дуже міцний.

Незважаючи на те, що Кутузов виганяв зайвих зі штабу, Борис після змін, що їх ввів головнокомандуючий, зумів втриматися при головній квартирі. Борис влаштувався до графа Бенігсепа. Граф Бенігсен, як і всі люди, при яких перебував Борис, вважав молодого князя Друбецького неоціненною людиною.

В начальстві армії були дві різко визначені партії: партія Кутузова і партія Бенігсена, начальника штабу. Саме до цієї партії належав Борис, і ніхто так, як він, не вмів, раболіпно віддаючи шану Кутузову, давати відчути, що старий — плохий і що всю справу провадить Бенігсен. Тепер настала рішуча хвилина бою, яка повинна була або знищити Кутузова і передати владу Бенігсену, або, якби навіть Кутузов виграв бій, дати відчути, що все зробив Бенігсен. В усякому разі за завтрашній день мали бути роздані великі нагороди і висунуті вперед нові люди. І внаслідок цього Борис був роздратовано-збуджений цілий цей день.

Після Кайсарова до П’єра підійшли ще деякі з його знайомих, і він не встигав відповідати на запитання про Москву, якими вони засипали його, і не встигав вислухувати всього, що йому розказували. На всіх обличчях був вираз пожвавлення і тривоги. Але П’єру здавалося, що причина збудження, яке виявлялось на деяких з цих облич, полягала здебільшого в питаннях особистою успіху, і в нього не виходив з голови той інший вираз збудження, який він бачив на інших обличчях і який говорив про питання не особисті, а загальні, питання життя і смерті. Кутузов помітив постать П’єра і групу, що зібралася біля нього.

— Покличте його до мене, — сказав Кутузов. Ад’ютант передав бажання ясновельможного, і П’єр рушив до ослона. Але раніш за нього до Кутузова підійшов рядовий ополченець. Це був Долохов.

— Цей як тут? — спитав П’єр.

— Це така бестія, скрізь пролізе! — відповіли П’єру. — Його ж розжалувано. Тепер йому вискочити треба. Якісь проекти подавав і у ворожий цеп вночі лазив... але молодець!..

П’єр, скинувши капелюха, шанобливо нахилився перед Кутузовим.

— Я вирішив, що коли я повідомлю вашу світлість, ви можете прогнати мене або сказати, що ви знаєте те, що я повідомляю, і від цього мені нічого не станеться... — говорив Долохов.

— Так, так.

— А коли я маю рацію, то я принесу користь вітчизні, для якої я ладен померти.

— Так... так...

— І якщо вашій світлості треба буде людини, яка не жаліла б своєї шкури, то згадайте, будь ласка, про мене... Можливо, я стану в пригоді вашій світлості.