Розділ «Том третій»

— Ах, прокляті! — промовив, ідучи за ним, офіцер, затискаючи носа і пробігаючи повз працюючих.

— Ось вони!.. Несуть, ідуть... Ось вона... зараз увійдуть... — загомоніли раптом голоси, і офіцери, солдати й ополченці побігли вперед дорогою.

З-під гори від Бородіна піднімався хресний хід. Попереду всіх курним шляхом струнко ішла піхота із знятими ківерами і рушницями, опущеними донизу. Позад піхоти чутно було церковний спів.

Випереджаючи П’єра, без шапок бігли назустріч процесії солдати та ополченці.

— Матінку несуть! Заступницю!.. Іверську!..

— Смоленську матінку, — виправив другий.

Ополченці — і ті, що були в селі, і ті, що працювали на батареї, — покидавши лопати, побігли назустріч хресному ходові. За батальйоном ішли курним шляхом священики в ризах, один старенький у клобуку з причтом і півчими. За ними солдати і офіцери несли великого, з чорним ликом в оправі, образа. Це був образ, вивезений зі Смоленська; з того часу його возили за армією. За образом, круг нього, поперед нього, з усіх боків ішли, бігли і кланялися в землю з непокритими головами юрми військових.

Вийшовши на гору, люди з образом зупинилися; ті, що тримали образа на рушниках, змінились, дяки запалили знову кадила, і почався молебень. Гаряче проміння сонця било прямовисно згори; легенький, свіжий вітрець грався волоссям відкритих голів і стрічками, якими було вбрано образ; спів неголосно лунав під відкритим небом. Величезний натовп офіцерів, солдатів, ополченців з непокритими головами оточував образ. Позад священика і дяка, на очищеному місці, стояли чиновні люди. Один лисий генерал з Георгієм на шиї стояв просто за спиною священика і, не хрестячись (очевидно, німець), терпляче ждав кінця молебня, який він вважав за потрібне вислухати, певно, для піднесення патріотизму російського народу. Другий генерал стояв у войовничій позі і потрушував рукою перед грудьми, оглядаючись круг себе. У цьому чиновному гуртку П’єр, стоячи в натовпі селян, впізнав деяких знайомих; але він Не дивився на них: вся увага його була заполонена серйозним виразом облич у цьому натовпі солдатів та ополченців, які одноманітно-жадібно дивились на образ. Як тільки потомлені дяки (співаючи двадцятий молебень) починали ліниво і звично співати: «Спаси од бід раби твоя, богородице», і священик та диякон підхоплювали: «Яко всі по бозі к тобі прибігаєм, яко нерушимій стіні і предстательству», — на всіх обличчях спалахував знову той самий вираз свідомості того, що настає урочиста хвилина, вираз, який він бачив під горою в Можайську і уривками на багатьох обличчях, бачених цього ранку; і частіше опускались голови, стріпувалось волосся і чутно було зітхання й удари хрестів по грудях.

Натовп, що оточував образа, раптом розкрився і натиснув на П’єра. Хтось, певно, дуже важна особа, судячи по поспішності, з якою перед ним розступалися, підходив до образа.

Це був Кутузов. Він об’їжджав позицію і, повертаючись до Татаринової, підійшов до молебня. П’єр одразу впізнав Кутузова по його особливій, відмінній від усіх постаті.

У довгому сюртуку на величезному товщиною тілі, з сутулуватою спиною, з непокритою білою головою і з витеклим білим оком на оплилому обличчі, Кутузов увійшов своєю пірнаючою, розгойданою ходою в коло і зупинився позад священика. Він перехрестився звичним жестом, дістав рукою до землі і, важко зітхнувши, опустив свою сиву голову. За Кутузовим був Бенігсен і почет. Незважаючи на присутність головнокомандуючого, на якого звернули увагу всі вищі чини, ополченці і солдати не дивились на нього і не переставали молитися.

Коли кінчився молебень, Кутузов підійшов до образа, важко став навколішки, вклоняючись до землі, і довго намагався і не міг встати від тяжкості та кволості. Сива голова його сіпалася від зусиль. Нарешті він підвівся і, по-дитячому наївно витягаючи губи, поцілував образа і знову вклонився, доторкнувшись рукою до землі. Генералітет наслідував його приклад; потім офіцери, і за ними, тиснучи один одного, топчучись, пихкаючи і штовхаючись, зі схвильованими обличчями посунули солдати та ополченці.

XXII

Похитуючись від тисняви, що охопила його, П’єр оглядався круг себе.

— Графе, Петре Кириловичу! Ви як тут? — сказав чийсь голос. П’єр оглянувся.

Борис Друбецькой, обчищаючи рукою коліна, які він забруднив (певне, теж цілував образа), усміхаючись підходив до П’єра. Борис був одягнений елегантно, з відтінком похідної войовничості. На ньому був довгий сюртук і нагайка через плече, так само, як у Кутузова.

Кутузов тимчасом підійшов до села і сів у тіні найближчої хати на ослін, якого бігом приніс один козак, а другий поспішно накрив килимком. Величезний блискучий почет оточив головнокомандуючого.

Образ рушив далі у супроводі натовпу. П’єр кроків за тридцять від Кутузова зупинився, розмовляючи з Борисом.

П’єр пояснив свій намір брати участь у бою і оглянути позицію.

— Ось як зробіть, — сказав Борис. — Je vous ferai les honneurs du camp[105]. Найкраще ви побачите все звідти, де буде граф Бенігсен. Я ж при ньому. Я його повідомлю. А якщо хочете об’їхати позицію, то їдьте з нами: ми зараз їдемо на лівий фланг. А потім повернемось і, зробіть ласку, ночуйте в мене, і в карти пограємо. Ви ж знайомі з Дмитром Сергійовичем? Він ось тут стоїть, — він показав третій будинок у Горках.