Розділ «Том третій»

Наташа зупинила його.

— Графе, це погано, що я співаю? — спитала вона, почервонівши, але не зводячи з П’єра запитливого погляду.

— Ні... Чого ж? Навпаки... Але чому ви мене питаєте?

— Я сама не знаю, — швидко відповіла Наташа, — але я нічого не хотіла б зробити, що б вам не сподобалось. Я вам вірю в усьому. Ви не знаєте, які ви для мене важливі і як багато ви для мене зробили!.. — Вона говорила швидко й не помічаючи того, як П’єр почервонів при цих словах. — Я бачила в тому ж наказі він, Болконський (швидко пошепки промовила вона це слово), — він у Росії і знову служить. Як ви думаєте, — сказала вона швидко, як видно, поспішаючи говорити зі страху, що в неї невистачить сили, — простить він мені коли-небудь? Не буде він мати проти мене злого почуття? Як ви думаєте? Як ви думаєте?

— Я думаю... — сказав П’єр. — Йому нема чого прощати... Якби я був на його місці... — За зв’язком спогадів, П’єр миттю перенісся уявою до того часу, коли він, утішаючи її, сказав їй, що якби він був не він, а найкращим з людей усього світу і вільним, то він на колінах просив би її руки, і те саме почуття жалості, ніжності, любові охопило його, і ті самі слова були в нього на устах. Але вона не дала йому часу сказати їх.

— Та ви — ви, — сказала вона, захоплено вимовивши це слово ви, — інша річ. Добрішої, великодушнішої, кращої за вас я не знаю людини, і не може бути. Якби вас не було тоді, та й тепер, я не знаю, що б було зі мною, бо... — Сльози раптом полились їй в очі; вона обернулася, підняла ноти до очей, заспівала й почала знову ходити по залі.

В цей самий час із вітальні вибіг Петя.

Петя був тепер гарний, рум’яний, п’ятнадцятилітній хлопчик з товстими, червоними губами, схожий на Наташу. Він готувався до університету, але останнім часом, з товаришем своїм Смоленським, таємно вирішив, що піде в гусари.

Петя вибіг до свого тезка, щоб переговорити в справі.

Він просив його взнати, чи приймуть його в гусари.

П’єр ішов через вітальню, не слухаючи Петі.

Петя смикнув П’єра за руку, щоб привернути до себе його увагу.

— Ну як моя справа, Петре Кириловичу, ради бога? Лише на вас надія, — казав Петя.

— Ага, твоя справа. Це в гусари? Скажу, скажу. Сьогодні скажу все.

— Ну що, mon cher[54], ну що, дістали маніфест? — спитав старий граф. — А графинечка була на обідні у Разумовських, молитву нову чула. Дуже гарна, каже.

— Дістав, — відповів П’єр. — Завтра государ буде... Незвичайні дворянські збори і, кажуть, по десяти з тисячі набір. До речі, поздоровляю вас.

— Так, так, хвалити бога. Ну, а з армії що?

— Наші знову відступили. Під Смоленськом уже, кажуть, — відповів П’єр.

— Боже мій, боже мій! — сказав граф. — А де маніфест?

— Відозва! А, справді! — П’єр почав шукати по кишенях паперів і не міг знайти їх. Все ще облапуючи кишені, він поцілував у руку графиню, що ввійшла, і стурбовано оглядався, очевидно чекаючи Наташу, яка не співала більше, але й не приходила до вітальні.