Розділ «Том третій»

— «Миром господу помолимся».

«Миром, усі разом, без різниці станів, без ворожнечі, а з’єднані братньою любов’ю — будемо молитися», — думала Наташа.

— «Про звишній мир і про спасіння душ наших!»

«Про світ ангелів, і душ усіх безтілесних істот, які живуть над нами», — молилась Наташа.

Коли молились за воїнство, вона згадала брата й Денисова. Коли молились за плаваючих і мандруючих, вона згадала князя Андрія і молилася за нього, і молилась за те, щоб бог простив їй те зло, яке вона йому зробила. Коли молилися за люблячих нас, вона молилась за своїх домашніх, за батька, матір, Соню, вперше тепер розуміючи всю свою вину перед ними і почуваючи всю силу своєї любові до них. Коли молилися за ненавидящих нас, вона вигадувала собі ворогів і ненавидящих, для того, щоб молитися за них. Вона залічувала до ворогів кредиторів і всіх тих, які мали справу з її батьком, і щоразу, думаючи про ворогів і про тих, що ненавидять, вона згадувала Анатоля, який зробив їй стільки зла, і хоч він не ненавидів, вона радісно молилася за нього, як за ворога. Лише на молитві вона почувала себе спроможною ясно і спокійно згадувати і про князя Андрія і про Анатоля, як про людей, до яких почуття її знищувались у порівнянні з її почуттям страху та благоговіння перед богом. Коли молилися за царську родину і за синод, вона особливо низько кланялась і хрестилася, кажучи собі, що коли вона не розуміє, вона не може мати сумніву і все-таки любить правительствуючий синод і молиться за нього.

Закінчивши єктинію, диякон перехрестив навколо грудей орар і промовив:

— «Самі себе і живот наш Христу богу віддамо».

«Самі себе богові віддамо, — повторила в своїй душі Наташа. — Боже мій, віддаю себе твоїй волі, — думала вона. — Нічого не хочу, не бажаю; навчи мене, що мені робити, як ужити свою волю! Та візьми ж мене, візьми мене!» — з розчуленим нетерпінням у душі говорила Наташа, не хрестячись, опустивши свої тонкі руки і немовби чекаючи, що ось-ось невидима сила візьме її і звільнить від себе, від своїх жалів, бажань, докорів, надій та пороків.

Графиня кілька разів під час служби оглядалася на зворушене, з блискучими очима, обличчя своєї дочки і молилася богу про те, щоб він поміг їй.

Несподівано, в середині і не в порядку служби, який Наташа добре знала, дяк виніс ослінчик, той самий, на якому читалися колінопреклонні молитви на Тройцю, і поставив його перед царськими вратами. Священик вийшов у своїй ліловій, оксамитній скуфії, поправив волосся і з зусиллям став на коліна. Всі зробили те саме і з подивом дивилися одне на одного. Це була молитва, щойно одержана з синоду, молитва про спасіння Росії від ворожої навали.

— «Господи боже сил, боже спасіння нашого», — почав священик тим ясним, непихатим і покірливим голосом, яким читають лише духовні слов’янські читці і який так непереборно впливає на російське серце.

«Господи боже сил, боже спасіння нашого! Призри нині в милостях і щедротах на смиреннії люди твоя, і чоловіколюбно услиши, і пощади, і помилуй нас. Се враг смущаяй землю твою і хотяй положити вселенную всю пустую, возста на ни; се люди беззаконнії зібрашася, єже погубити добро твоє, розорити чесний Єрусалим твій, возлюбленую твою Росію: осквернити храми твої, розкопати олтарі і поругатися святині нашій. Доки, господи, доки грішниці возхваляться? Доки употребити імуть законопреступний власть?

Владико господи! Услиши нас, молящихся тобі: укріпи силою твоєю найблагочестивішого, найсамодержавнішого великого государя нашого імператора Олександра Павловича; пом’яни правду його і покірливість, воздаждь йому по благості його, нею же хранить ни, твій возлюблений Ізраїль. Благослови його поради, починання і діла; утверди всемогучою твоєю десницею царство його і подаждь йому побіду на врага, яко же Мойсееві на Амаліка, Гедеону на Мадіама і Давиду на Голіафа. Сохрани воїнство його, положи лук медян мишцям, що во ім’я твоє ополчилися, і препояши їх силою на брань. Приіми зброю і щит, і возстани в поміч нашу, да постидяться і посрамляться мислящії нам злая, да будуть перед лицем вірного ті воїнства, яко прах перед лицем вітру, і ангел твій сильний да буде оскорбляяй і поганяяй їх; да приіде їм сіть, юже не свідають, і їх ловитва, юже сокриша, да обійме їх; да падуть перед ногами рабів твоїх і в попраніє воям нашим да будуть. Господи! Не знеможе у тебе спасати во многих і в малих; ти єси бог, да не противозможе противу тебе чоловік.

Боже отець наших! Пом’яни щедроти твоя і милості, яже од віку суть; не одвержи нас од лиця твойого, ніже возгнушайся недостоїнством нашим, но по велицей милості твоїй і по множеству щедрот твоїх, презри беззаконія і гріхи наша. Серце чисто созіжди в нас, і дух прав обнови во утробі нашій; всіх нас укріпи вірою в тя, утверди надією, одушеви істинною один до одного любов’ю, вооружи единодушністю на праведне захищення одержання, еже дав єси нам і отцем нашим, да не вознесеться жезл нечестивих на жребій освячених.

Господи боже наш; в нього же віруєм і на нього же уповаєм, не посрами нас од чаяння милості твоєї і сотвори знаменіє во благо, яко да видять ненавидящі нас і православну віру нашу, і посрамляться і погибнуть; і да увидять всі страни, яко ім’я тобі господь, і ми людіє твої. Яви нам, господи, нині милость твою і спасення твоє даждь нам; возвесели серце рабів твоїх про милость твою; порази враги наші і сокруши їх під ноги вірних твоїх скоро. Ти бо єси заступлення, поміч і побіда уповающих на тя, і тобі славу возсилаєм отцю і сину і святому духу і нині, і прісно і во віки віків. Амінь».

В тому стані розкритості душевної, в якому перебувала Наташа, ця молитва дуже вплинула на неї. Вона слухала кожне слово про перемогу Мойсея на Амаліка, і Гедеона на Мадіама, і Давида на Голіафа, і про розорення Єрусалима твойого і просила бога з тією ніжністю і розчуленістю, якою було переповнене її серце; але не розуміла добре, про що вона просила бога в цій молитві. Вона всією душею брала участь у прошенні про дух справедливий, про укріплення серця вірою, надією і про піднесення їх любов’ю. Але вона не могла молитися про повергнення під ноги ворогів своїх, коли за кілька хвилин перед цим тільки бажала мати їх більше, щоб любити їх, молитися за них. Але вона теж не могла мати сумніву в справедливості читаної колінопреклонної молитви. Вона відчувала в душі своїй благоговійний і трепетний жах перед карою, що спіткала людей за їх гріхи, і особливо за свої гріхи, і просила бога про те, щоб він простив їм усім і їй і щоб дав їм усім і їй спокою і щастя в житті. І їй здавалося, що бог чує її молитву.

XIX

З того дня, як П’єр, їдучи від Ростових і згадуючи вдячний Наташин погляд, дивився на комету, що стояла на небі, і відчув, що для нього відкрилося щось нове, — питання, яке вічно мучило його, про марність і безумність усього земного перестало поставати перед ним. Це страшне питання: нащо? до чого? що раніш поставало перед ним серед усякої роботи, тепер замінилось для нього не іншим питанням і не відповіддю на попереднє питання, а уявленням її образу. Чи чув він або сам провадив незначні розмови, чи читав або дізнавався про підлість та безглуздя людське, він не жахався, як раніш, не питав себе, чого метушаться люди, коли все таке минуче й невідоме, а згадував її у тому вигляді, в якому він бачив її востаннє, і всі сумніви його зникали, не тому, що вона відповідала на питання, що поставали перед ним, а тому, що спогад про неї миттю переносив його в іншу, світлу царину душевної діяльності, в якій не могло бути правого чи винуватого, в царину краси і любові, для якої варто було жити. Хоч би яка мерзота життьова поставала перед ним, він казав собі:

«Ну й нехай такий-то обікрав державу і царя, а держава і цар віддають йому шану; а вона вчора усміхнулась мені і просила приїхати, і я люблю її, і ніхто ніколи не взнає про це», — думав він.

П’єр так само їздив у вищий світ, так само багато пив і провадив те ж дозвільне й розмаїте життя, бо, крім тих годин, що він проводив у Ростових, треба було проводити й решту часу, і звички і знайомства, яких він набув у Москві, непереборно тягли його до того життя, що заполонило його. Але останнім часом, коли з театру війни приходили дедалі тривожніші чутки і коли здоров’я Наташине почало поправлятись і вона перестала викликати в нього колишнє почуття бережливої жалості, його став опановувати все більш незрозумілий для нього неспокій. Він почував, що те становище, в якому він перебував, не могло тривати довго, що наближається катастрофа, яка повинна змінити все його життя, і нетерпляче відшукував у всьому ознаки цієї катастрофи. П’єру один з братів-масонів відкрив таке, виведене з Апокаліпсиса Іоанна Богослова, пророцтво щодо Наполеона.