Розділ «Том третій»

— Un enfant? — крикнув згори француз. — J’ai entendu piailler quelque chose au jardin. Peut-être c’est son moutard au bonhomme. Faut être humain, voyez-vous...

— Où est-il? Où est-il?[298] — питав П’єр.

— Par ici! Par ici![299] — гукав на нього француз з вікна, показуючи на сад, що був за будинком. — Attendez, je vais descendre[300].

І справді, за хвилину француз, чорноокий хлопець з якоюсь плямою на щоці, в самій сорочці, вискочив з вікна нижнього поверху і, плеснувши П’єра по плечу, побіг з ним у сад. — Dépêchez vous, vous autres, — крикнув він своїм товаришам, — commence à faire chaud[301].

Вибігши за будинок на посилану піском доріжку, француз смикнув за руку П’єра і показав йому на круг. Під лавочкою лежала трилітня дівчинка в рожевому платтячку.

— Voilà votre moutard. Ah, une petite, tant mieux, — сказав француз. — A revoir, mon gros. Faut être humain. Nous sommes tous mortels, voyez-voils[302], — і француз з плямою на щоці побіг назад до своїх товаришів.

П’єр, задихаючись від радості, підбіг до дівчинки і хотів її взяти на руки. Але, побачивши чужу людину, золотушно-хвороблива, схожа на матір, неприємна на вигляд дівчинка закричала й кинулась тікати. П’єр проте схопив її і підняв на руки; вона заверещала запекло-злобним голосом і своїми маленькими рученятами стала відривати від себе П’єрові руки і сопливим ротом кусати їх. П’єра охопило почуття жаху та огиди, подібне до того, яке проймало його, коли він торкався до якої-небудь маленької тваринки. Але він зробив зусилля над собою, щоб не кинути дитини, й побіг з нею назад до великого будинку. Та пройти назад тією ж дорогою вже не можна було; дівки Ониськи вже не було, і П’єр, з почуттям жалості й відрази пригортаючи до себе якнайніжніше мокру дівчинку, яка стражденно схлипувала, побіг через сад шукати іншого виходу.

XXXIV

Коли П’єр оббіг дворами та провулками і вийшов назад зі своєю ношею до саду Грузинського, на розі Поварської, він у першу хвилину не впізнав того місця, з якого він пішов за дитиною: стільки там набралося людей та винесених з будинків речей. Крім російських сімей зі своїм добром, що рятувалися тут від пожежі, тут було й кілька французьких солдатів у різному одягу. П’єр не звернув на них уваги. Він поспішав знайти сім’ю чиновника, щоб віддати дочку матері і йти знову рятувати ще когось. П’єру здавалося, що йому ще багато чогось і якнайшвидше треба зробити. Розігрівшись від жару та біганини, П’єр ще дужче в цю хвилину був перейнятий почуттям молодості, жвавості і рішучості, що охопила його в той час, як він побіг рятувати дитину. Дівчинка затихла тепер і, тримаючись рученятами за П’єрів каптан, сиділа на його руці і, як дике звіреня, озиралася навколо себе. П’єр зрідка поглядав на неї і трошки усміхався, йому здавалося, що він бачить щось зворушливо-невинне в цьому зляканому і хворобливому личку.

На попередньому місці ні чиновника, ні його дружини вже не було. П’єр швидкими кроками ходив між людьми, оглядаючи різні обличчя, що траплялись йому. Мимоволі він помітив грузинську чи вірменську сім’ю, яка складалася з гарного, з обличчям східного типу, дуже старого чоловіка, одягненого в новий критий кожух та нові чоботи, старої такого ж типу і молодої жінки. Дуже молода жінка ця здалася П’єру довершеністю східної краси, з її різкими, дугою окресленими чорними бровами і довгастим, незвичайно ніжно-рум’яним і вродливим обличчям без будь-якого виразу. Серед розкиданих пожитків, у юрмі на площі, вона, в своєму багатому атласному салопі і яскраволіловій хустці, що накривала її голову, нагадувала ніжну тепличну рослину, викинуту на сніг. Вона сиділа на клунках трохи позад старої і нерухомо-великими чорними довгастими, з довгими віями, очима дивилася в землю. Видно, вона знала свою красу й боялася за неї. Обличчя це вразило П’єра, і він, квапливо проходячи вздовж паркана, кілька разів оглянувся на неї. Дійшовши до паркана і все ж не знайшовши тих, кого йому треба було, П’єр зупинився оглядаючись.

П’єрова постать з дитиною на руках тепер була більш визначна, ніж перше, і коло нього зібралася група росіян, чоловіків та жінок.

— Чи загубив кого, добрий чоловіче? Самі ви з благородних, чи що? Чия це дитина? — питали його.

П’єр відповідав, що дитина тієї жінки в чорному салопі, що сиділа з дітьми на цьому місці, і питав, чи не знає хто її і куди вона перейшла.

— Та це ж Анфьорови, як видно, — сказав старий диякон, звертаючись до рябої жінки. — Господи помилуй, господи помилуй, — додав він звичним басом.

— Де Анфьорови? — сказала жінка. — Анфьорови ще зранку виїхали. Це або Марії Миколаївни, або Іванових.

— Він каже — жінка, а Марія Миколаївна — пані, — промовив дворак.

— Та ви знаєте її, зуби довгі, худа, — казав П’єр.

— Це ж і є Марія Миколаївна. Вони пішли в сад, як тут вовки оці наскочили, — сказала жінка, показуючи на французьких солдатів.

— О, господи помилуй, — додав знову диякон.

— Ви підіть туди он, вони там. Вона і є. Все побивалася, плакала, — сказала знову жінка. — Вона і є. Осюди ось.