Розділ «Том третій»

Очі ці, налиті щасливими слізьми, боязко, жалісливо і радісно-любовно дивились на нього. Худе і бліде Наташине обличчя з розпухлими губами було більш ніж негарне, воно було страшне. Але князь Андрій не бачив цього обличчя, він бачив сповнені сяйва очі, що були прекрасні. Ззаду за ними почувся гомін.

Петро-камердинер, уже зовсім прокинувшись, збудив лікаря. Тимохін, не спавши весь час від болю в нозі, давно вже бачив усе, що робилося, і, старанно закриваючи простиралом своє неодягнене тіло, щулився на лаві.

— Що це таке? — сказав лікар, підвівшись зі своєї постелі. — Ідіть, будь ласка, добродійко.

В цей самий час у двері стукала покоївка, яку послала графиня, спохватившись за дочкою.

Як сомнамбула, яку розбудили серед її сну, Наташа вийшла з кімнати і, повернувшись до своєї хати, ридаючи впала на свою постіль.

З цього дня, під час усієї дальшої подорожі Ростових, на всіх відпочинках і нічлігах Наташа не відходила від пораненого Болконського, і лікар мусив признатися, що він не чекав від дівиці ні такої твердості, ні такого вміння доглядати пораненого.

Хоч якою страшною здавалася для графині думка, що князь Андрій міг (дуже імовірно, як казав лікар) померти під час подорожі на руках у її дочки, проте вона не могла чинити опір Наташі. Хоча внаслідок зближення, що тепер встановилося між пораненим князем Андрієм і Наташею, спадало на думку, що в разі одужання колишні взаємини нареченого і нареченої буде відновлено, ніхто, а тим більш Наташа і князь Андрій, не говорив про це: нерозв’язане питання — життя чи смерть, — що висіло не тільки над Болконським, але й над цілою Росією, заслоняло всі інші передбачення.

XXXIII

З вересня П’єр прокинувся пізно. Голова в нього боліла, одяг, в якому він спав, не роздягнувшись, обтяжував його тіло, і на душі була неясна свідомість чогось ганебного, вчиненого напередодні; цим ганебним була вчорашня розмова з капітаном Рамбалем.

Годинник показував одинадцяту, але надворі, здавалось, було особливо похмуро. П’єр підвівся, протер очі і, побачивши пістолет з вирізним ложем, якого Гарасим знову поклав на письмовий стіл, згадав, де він і що його чекає саме нинішнього дня.

«Чи не спізнився я? — подумав П’єр. — Ні, певне, він в’їде в Москву не раніш дванадцятої». — П’єр недозволяв собі роздумувати про те, що його чекає, а поспішав швидше діяти.

Поправивши на собі одяг, П’єр взяв у руки пістолета і збирався вже йти. Але в цю хвилину в нього вперше виникла думка про те, як по вулиці, — не в руці ж, — нести йому цю зброю. Навіть і під широким каптаном важко було сховати великий пістолет. Ні за поясом, ні під пахвою не можна було нести його непомітним. До того ж пістолет був розряджений, а П’єр не встиг зарядити його. «Однаково, кинджал», — сказав собі П’єр, хоч він не раз, обмірковуючи виконання свого наміру, вирішував сам з собою, що головна помилка студента в 1809 році полягала в тому, що він хотів убити Наполеона кинджалом. Але, наче П’єрова мета головним чином полягала не в тому, щоб виконати задуману справу, а в тому, щоб показати самому собі, що він не зрікається свого наміру і робить усе для виконання його, П’єр швидко узяв купленого біля Сухаревої вежі разом з пістолетом тупого вищербленого кинджала в зелених піхвах і сховав його під жилет.

Підперезавши каптан і насунувши капелюх, П’єр, намагаючись не зчиняти шуму і уникнути зустрічі з капітаном, пройшов коридором і вийшов на вулицю.

Та пожежа, на яку так байдуже дивився він напередодні увечері, за ніч значно збільшилася. Москва горіла вже з різних кінців. Горіли одночасно Каретний ряд, Замоскворіччя, Гостиний двір, Поварська, барки на Москві-ріці і дров’яний ринок біля Дорогомиловського мосту.

Шлях П’єрів лежав через провулки на Поварську і звідти на Арбат до Ніколи Явленого, біля якого він в уяві своїй давно визначив місце, на якому він повинен був зробити свою справу. Ворота і віконниці більшості домів були замкнені. На вулицях і провулках було пусто. В повітрі пахло гаром і димом. Зрідка зустрічались росіяни з неспокійно-боязкими обличчями і французи з неміським, табірним виглядом, що йшли серединою вулиці. І ті, й ці здивовано дивились на П’єра. Крім великого зросту і огрядності, крім дивного похмуро-зосередженого і страдницького виразу обличчя і всієї постаті, привертало увагу росіян до П’єра ще й те, що трудно було зрозуміти, до якого стану могла належати ця людина. А французи здивовано проводжали його очима, особливо тому, що П’єр, на протилежність усім іншим росіянам, які злякано і з цікавістю дивилися на французів, зовсім не звертав на них уваги. Біля воріт одного будинку три французи розтлумачували щось росіянам, які їх не розуміли; ці французи зупинили П’єра, питаючи, чи не знає він по-французькому.

П’єр заперечливо похитав головою і пішов далі. В іншому провулку на нього крикнув вартовий, що стояв біля зеленого ящика, і П’єр лише на повторений грізний вигук і звук рушниці, яку вартовий узяв на руку, зрозумів, що він повинен був обійти другим боком вулиці. Він нічого не чув і не бачив навколо себе. Він, як щось страшне й чуже йому, квапливо і з жахом ніс у собі свій намір, боячись — навчений досвідом минулої ночі — щоб як-небудь не розгубити його. Але П’єру не судилося донести свій намір цілим до того-місця, куди він простував. Крім того, якби його ніщо й не затримало в дорозі, намір його не міг бути виконаний уже з тієї причини, що Наполеон понад чотири години тому проїхав з Дорогомиловського передмістя через Арбат у Кремль і тепер у дуже похмурому настрої сидів у царському кабінеті Кремлівського палацу і давав докладні, грунтовні накази про заходи, яких треба було вжити негайно для того, щоб погасити пожежу, запобігти мародерству і заспокоїти населення. Та П’єр не знав цього; він, увесь заполонений тим, що має статися, мучився, як мучаться люди, які вперто взялися за справу неможливу — не через труднощі, а через те, що справа не відповідає їхній природі; його мучив страх того, що він ослабне у вирішальну хвилину і внаслідок того втратить повагу до себе.

Хоч він нічого не бачив і не чув навколо себе, але інстинктом відчував дорогу і не помилявся у провулках, що вели його на Поварську.

У міру того, як П’єр наближався до Поварської, диму ставало дедалі більше, ставало навіть тепло від вогню пожежі. Зрідка звивалися вгору вогненні язики з-за дахів будинків. Більше людей зустрічалось на вулицях, і люди ці були тривожніші. Але П’єр, хоч і відчував, що щось таке незвичайне коїлося навколо нього, не усвідомлював того, що він підходить до пожежі. Проходячи стежкою, що вела через велику незабудовану галявину, яка прилягала одним боком до Поварської, другим до садів князя Грузинського, П’єр раптом почув біля самого себе розпачливий плач жінки. Він зупинився, наче прокинувшись, і підвів голову.

Осторонь від стежки, на засохлій, укритій порохом траві, були скидані купою хатні речі: перини, самовар, образи і скрині. На землі біля скринь сиділа немолода худа жінка, з довгими виставленими верхніми зубами, одягнена в чорний салоп і чепчик. Жінка ця, хитаючись і примовляючи щось, надсадно плакала. Дві дівчинки, від десяти до дванадцяти років, одягнені у брудні коротенькі платтячка й салопчики, з виразом нерозуміння на блідих, зляканих обличчях, дивились на матір. Менший хлопчик, років семи, в каптані і в чужому великому картузі, плакав на руках у старої няньки. Босонога брудна дівка сиділа на скрині і, розпустивши біляву косу, обсмикувала посмалене волосся, раз у раз нюхаючи його. Чоловік, невисокий, сутулуватий, у віцмундирі, з колесоподібними бакенбардочками і гладенькими височками, що виднілися з-під прямо надітого кашкета, з нерухомим обличчям розсував скрині, поставлені одна на одну, і витягав з-під них якийсь одяг.

Побачивши П’єра, жінка майже кинулась йому до ніг.