Розділ «Том третій»

— Cette ville asiatique aux innombrables églises, Moscou la sainte. La voilà done enfin, cette fameuse ville! Il était temps[208], — сказав Наполеон і, злізши з коня, звелів розкласти перед собою план цієї Moscou і підкликав перекладача Lelorme d’Ideville. «Une ville occupée par l’ennemi ressemble à une filie qui à perdu son honneur»[209], — думав він (як він і казав це Тучкову в Смоленську). І з цього погляду він вперше в житті дивився на східну красуню, що лежала перед ним. Йому чудно було самому, що, нарешті, здійснилось його давнє, здавалось, нездійсненне бажання. В ясному вранішньому сяйві він дивився то на місто, то на план, перевіряючи подробиці цього міста, і впевненість владання хвилювала і жахала його.

«Але хіба могло бути інакше? — подумав він. — Ось вона, ця столиця; вона лежить біля моїх ніг, чекаючи на долю свою. Де тепер Олександр і що думає він? Чудне, красиве, величне місто! І чудна й велична ця хвилина! В якому світлі постаю я перед ними! — думав він про свої війська. — Ось вона, нагорода для всіх цих маловірних, — думав він, оглядаючись на почет і на війська, що підходили і шикувалися. — Одно моє слово, один порух моєї руки, і загинула ця стародавня столиця des Czars[210]. Mais ma clémence est toujours pròmpte à descendre sur les vaincus[211]. Я повинен бути великодушним і істинно великим... Та ні, це неправда, що я в Москві, — раптом спадало йому на думку. — А втім, ось вона лежить біля моїх ніг, грає і мерехтить золотими банями і хрестами в сонячному промінні. Але я її помилую. На древніх пам’ятниках варварства та деспотизму я напишу великі слова справедливості і милосердя... Олександр найболючіше відчує саме це, я знаю його. (Наполеону здавалося, що головне значення цих подій полягало в особистій боротьбі його з Олександром.) З висот Кремля, — так, це Кремль, так, — я дам їм закони справедливості, я покажу їм значення справжньої цивілізації, я змушу покоління бояр з любов’ю згадувати ім’я свого завойовника. Я скажу депутації, що я не хотів і не хочу війни; що я провадив війну лише з несправедливою політикою їхнього двору, ЩО я люблю і поважаю Олександра і що прийму умови миру в Москві, гідні мене і моїх народів. Я не хочу скористатися з воєнного щастя для приниження шановного государя. Бояри, — скажу я їм, — я не хочу війни, я хочу миру та благоденства всіх моїх підданих. Зрештою, я знаю, що присутність їхня дасть мені натхнення і я скажу їм, як я завжди говорю: ясно, урочисто і велико. Але невже це правда, що я в Москві? Так, ось вона!»

— Qu’on m’amène les boyards[212], — звернувся він до почту. Генерал з блискучим почтом зараз же помчав по бояр.

Минуло дві години. Наполеон поснідав і знову стояв на тому ж місці, на Поклонній горі, чекаючи на депутацію. Промова його до бояр уже ясно склалася в його уяві. Промова ця була сповнена гідності і тієї величі, яку розумів Наполеон.

Той тон великодушності, в якому збирався діяти в Москві Наполеон, захопив його самого. Він в уяві своїй призначав дні réunion dans le palais des Czars[213], де мали сходитися російські вельможі з вельможами французького імператора. Він призначав у думці губернатора, такого, який зумів би привернути до себе населення. Почувши про те, що в Москві багато богаділень та шпиталів, він у думці своїй вирішував, що до всіх цих закладів виявлятиме велику ласку. Він думав, що, як у Африці треба було в мечеті сидіти в бурнусі, так у Москві треба бути милостивим, як царі. І, щоб остаточно зворушити серця росіян, він, як і кожен француз, який не може собі уявити нічого чутливого без згадування про та chère, та tendre, та pauvre mère[214], вирішив, що на всіх цих закладах він звелить написати великими буквами: Etablissement dédié a ma chere Mère. Ні, просто: Maison de ma Mère[215], — вирішив він сам з собою. —«Але невже я в Москві? так, ось вона передо мною. Та чому ж так довго не прибуває депутація міста?» — думав він.

Тимчасом у задніх групах імператорового почту пошепки відбувалася схвильована нарада між його генералами та маршалами. Послані за депутацією повернулись із звісткою, що Москва пуста, що всі виїхали і вийшли з неї. Обличчя учасників наради були бліді і схвильовані. Не те, що Москву покинуло населення (хоч якою важливою здавалась ця подія), лякало їх, а те, яким чином повідомити про це імператора, яким чином, не ставлячи його величність у те страшне становище, що французи називають ridicule[216], повідомити його, що він даремно чекав бояр так довго, що є юрми п’яних, але нікого більше. Одні говорили, що треба було за всяку ціну зібрати хоч будь-яку депутацію, інші заперечували цю думку і твердили, що треба, обережно й розумно підготувавши імператора, сказати йому правду.

— Il faudra le lui dire tout de même...[217] — говорили пани з почту. — Mais, messieurs...[218] — Становище було тим скрутніше, що імператор, обдумуючи свої плани великодушності, терпляче ходив туди й сюди перед планом, поглядаючи зрідка з-під руки вздовж дороги в Москву і весело й гордо всміхаючись.

— Mais c’est impossible...[219] — знизуючи плечима, говорили пани з почту, не наважуючись вимовити страшне слово, що було в усіх на думці: le ridicule...

Тимчасом імператор, втомившись від марного чекання і своїм акторським чуттям почуваючи, що велична хвилина, триваючи занадто довго, починає втрачати свою величність, дав рукою знак. Пролунав самотній постріл сигнальної гармати, і війська, які з різних боків облягли Москву, рушили в Москву, у Тверську, Калузьку і Дорогомиловську застави. Швидше і швидше, випереджаючи одні одних, швидким кроком і риссю, рухались війська, зникаючи у хмарах куряви, які самі ж знімали, і сповнюючи повітря суцільним гудінням галасу.

Затягнений рухом військ, Наполеон доїхав з військами до Дорогомиловської застави, але там знову зупинився і, злізши з коня, довго ходив біля Камер-колезького валу, чекаючи на депутацію.

XX

Москва тимчасом була пуста. В ній були ще люди, в ній залишалася ще п’ятдесята частина всього населення, але вона була пуста. Вона була пуста, як пустий буває домираючий без матки вулик.

У вулику без матки вже нема життя, але на перший погляд він здається таким самим живим, як і інші.

Так само весело в гарячому промінні полудневого сонця в’ються бджоли навколо вулика без матки, як і навколо інших живих вуликів; так само здалеку пахне від нього медом, так само влітають і вилітають з нього бджоли. Але досить придивитися до нього, щоб зрозуміти, що у вулику цьому вже нема життя. Не так, як у живих вуликах, літають бджоли, не той запах, не той звук вражають пасічника. На стукіт пасічника у стінку хворого вулика замість колишньої раптової, дружної відповіді, шипіння десятків тисяч бджіл, які грізно підбирають зад і бистрим биттям крил утворюють цей повітряний життьовий звук, — йому відповідає розрізнене дзижчання, що лунко бринить у різних місцях пустого вулика. З вічка не пахне, як раніш, спиртовим, духовитим запахом меду та отрути, не віє звідти теплом достатку, а з запахом меду зливається запах пустки та гнилизни. Біля вічка нема більш вартових, готових на загибель для захисту, які, піднявши вгору зади, трублять тривогу. Нема більш того рівного й тихого звуку, трепету праці, схожого на звук кипіння, а чути недоладний розрізнений шум безладдя. У вулик і з вулика боязко і викрутливо влітають і вилітають чорні довгасті, замазані в мед бджоли-грабіжниці; вони не жалять, а ухиляються від небезпеки. Перше бджоли тільки з ношею влітали, а вилітали порожні, тепер вилітають з ношею. Пасічник відкриває нижню колодязню і вглядається в нижню частину вулика. Замість чорних, приборканих працею плетениць соковитих бджіл, що перше висіли до замазки, тримаючи за ноги одна одну і з безперервним шепотом праці тягнучи вощину, — сонні, висохлі бджоли в різні боки бредуть розсіяно по дну і по стінках вулика. Замість чисто заліпленої клеєм і зметеної віялами крил підлоги, на дні лежать кришки вощин, екскременти бджіл, напівмертві бджоли, які ледве ворушать ніжками, і зовсім мертві, неприбрані.

Пасічник відкриває верхню колодязню і оглядає голову вулика. Замість суцільних рядів бджіл, що обліпили всі проміжки стільників і гріють черву, він бачить майстерно зроблені стільники, але вже не в тому вигляді незайманості, в якому вони були раніш. Усе занехаяне й загиджене. Грабіжниці — чорні бджоли — нишпорять швидко і скрадливо по роботах; свої бджоли, висохлі, короткі, мляві, наче старі, повільно бродять, нікому не заважаючи, нічого не бажаючи і втративши свідомість життя. Трутні, шершні, джмелі, метелики безтолково стукаються на льоту об стінки вулика. Де-не-де між вощинами з мертвою червою і з медом зрідка чутно з різних боків сердите буркотіння; де-небудь дві бджолу, за старою звичкою і пам’яттю очищаючи гніздо вулика, старанно, над силу, тягнуть геть мертву бджолу або джмеля, самі не знаючи, для чого вони це роблять. У другому кутку інші дві старі бджоли ліниво б’ються, чи чистяться, чи годують одна одну, самі не знаючи, по-ворожому чи дружелюбно вони це роблять. У третьому місці юрма бджіл, чавлячи одна одну, нападають на яку-небудь жертву, б’ють і душать її. І ослабла чи забита бджола поволі, легко як пух, спадає зверху в купу трупів. Пасічник розвертає дві середні вощини, щоб бачити гніздо. Замість колишніх суцільних чорних кружал тисяч бджіл, що сидять спинка до спинки і пильнують вищих таємниць рідної справи, він бачить сотні марудних, напівживих і поснулих кістяків бджіл. Вони майже всі померли, самі не знаючи цього, сидячи на святині, яку вони пильнували і якої вже нема більш. Від них пахне гнилизною і смертю. Тільки деякі з них ворушаться, піднімаються, мляво летять і сідають на руку ворогові, неспроможні померти, жалячи його, — решта, мертві, як риб’яча луска, легко сипляться вниз. Пасічник закриває колодязню, позначає крейдою колоду і, вибравши час, виламує і випалює її.

Така пуста була Москва, коли Наполеон, втомлений, неспокійний і насуплений, ходив туди й сюди біля Камер-колезького валу, чекаючи на те хоч зовнішнє, але конче потрібне, на його розуміння, дотримання пристойності, — на депутацію.

У різних кутках Москви лише несвідомо ще ворушились люди, дотримуючи старих звичок і не розуміючи того, що вони робили.

Коли Наполеона з належною обережністю повідомили, що Москва пуста, він сердито глянув на того, хто доносив про це, і, одвернувшись, продовжував своє мовчазне ходіння.

— Дати екіпаж, — сказав він. Він сів у карету поруч з черговим ад’ютантом і поїхав у передмістя.

«Moscou déserte. Quel événement invraisemblable!»[220] — говорив він сам з собою.