Розділ «Том другий»

Бачив сон, ніби Йосип Олексійович у моєму домі сидить, і я радий дуже і бажаю угостити його. Ніби я зі сторонніми безугавно балакаю і раптом згадав, що це йому не може подобатись, і хочу до нього наблизитись і його обняти. Але тільки-но наблизився, бачу, що обличчя його змінилося, стало молоде, і він мені тихо щось говорить з учення ордену, так тихо, що я не можу розібрати. Потім ніби вийшли ми всі з кімнати, і щось тут сталося химерне. Ми сиділи чи лежали на підлозі. Він мені щось говорив, а мені ніби захотілось показати йому свою чутливість, і я, не вслухаючись в його слова, став собі уявляти стан своєї внутрішньої людини і ласку божу, що огорнула мене. І з'явились у мене сльози на очах, і я був задоволений, що він це помітив. Але він глянув на мене з досадою і схопився, урвавши свою мову. Я сторопів і спитав, чи не мене сказане те стосується; але він нічого не відповів, показав мені приязнь на обличчі; і потім раптом опинились ми у спальні моїй, де стоїть подвійне ліжко. Він ліг на нього скраю, і я ніби палав до нього бажанням лащитися і прилягти тут-таки. І він ніби мене питає: „Скажіть по правді, яку ви маєте головну пристрасть? Чи спізнали ви її? Я думаю, що ви вже її спізнали“. Мене збентежило це запитання, і я відповів, що лінощі моя головна пристрасть. Він недовірливо похитав головою. І я йому, ще дужче збентежившись, відповів, що я, хоч і живу з дружиною, за його порадою, але не як муж дружини своєї. На це він відповів, що не слід дружину позбавляти своєї ласки, дав відчути, що в цьому був мій обов'язок. Але я відповів, що я соромлюся цього; і раптом усе зникло. І я прокинувся і знайшов у думках своїх текст св. письма: живот бо світ человіком, і світ во Тьмі світить і тьма его необ'ят. Обличчя у Йосипа Олексійовича було моложаве і світле. Цього дня одержав листа від благодійника, в якому він пише про обов'язки подружнього життя».

«9 грудня.

Бачив сон, від якого прокинувся, і серце в мене трепетало. Бачив, ніби я в Москві, у своєму домі, у великій диванній, і з вітальні виходить Йосип Олексійович. Ніби я відразу побачив, що в нього вже відбувся процес відродження, і кинувся йому назустріч. Я ніби його цілую, і руки його, а він каже: „Чи помітив ти, що в мене обличчя інше?“ Я подивився на нього, не випускаючи його зі своїх обіймів, і ніби бачу, що обличчя його молоде, але волосся на голові нема, і риси зовсім інші. І ніби я йому кажу: „Я б вас упізнав, якби випадково з вами зустрівся“, і думаю тим часом: „Чи правду я сказав?“ І раптом бачу, що він лежить трупом, мертвий; потім потрохи опритомнів і ввійшов зі мною до великого кабінету, тримаючи велику книгу, писану, на олександрійський лист. І ніби я кажу: „Це я написав“. І він відповів мені нахиленням голови. Я розгорнув книгу і в книзі цій на всіх сторінках чудові малюнки. І я ніби знаю що на цих картинах змальовано любовні пригоди душі з її коханим. І на сторінках ніби я бачу чудове зображення дівиці у прозорому вбранні і з прозорим тілом, яка здіймається до хмар. І ніби я знаю, що ця дівиця є не що інше, як зображення Пісні Пісень. І ніби я, дивлячись на ці малюнки, почуваю, що я роблю негоже, і не можу відірватись від них. Господи, допоможи мені! Боже мій, якщо те, що ти полишаєш мене, є діяння твоє, то хай буде воля твоя; але якщо я сам спричинив це, то навчи мене, що мені робити. Я загину від своєї розпущеності, як ти мене зовсім полишиш».

XI

Грошові справи Ростових не покращали протягом двох років, які вони пробули в селі.

Незважаючи на те, що Микола Ростов, твердо дотримуючись свого наміру, продовжував непомітну службу в глухому полку, витрачаючи порівняно мало грошей, життя в Отрадному точилося так, і особливо Митенька так провадив справи, що борги нестримно зростали рік за роком. Єдиною підмогою, що, очевидно, поставала перед старим графом, була служба, і він приїхав до Петербурга шукати місця; шукати місця і разом з тим, як він казав, востаннє потішити дівчат.

Незабаром після приїзду Ростових до Петербурга Берг освідчився Вірі, і освідчення його було прийнято.

Незважаючи на те, що в Москві Ростови належали до вищого громадянства, самі того не знаючи й не думаючи про те, до якого громадянства вони належали, в Петербурзі товариство їхнє було мішане і невизначене. В Петербурзі вони були провінціалами, до яких не спускалися ті самі люди, що їх, не питаючи, до якого вони належать громадянства, в Москві годували Ростови.

Ростови в Петербурзі жили так само гостинно, як і в Москві, і на їхні вечері сходилися найрізноманітніші особи: сусіди по Отрадному, старі небагаті поміщики з дочками і фрейліна Перонська, П'єр Безухов і син повітового поштмейстера, який служив у Петербурзі. З мужчин домашніми людьми в домі Ростових у Петербурзі дуже скоро стали Борис, П'єр, якого, зустрівши на вулиці, затягнув до себе старий граф, і Берг, який цілі дні проводив у Ростових і виявляв до старшої графині Віри таку увагу, яку може виявляти молодик, маючи намір освідчитися.

Берг недарма показував усім свою поранену в Аустерліцькій битві праву руку і тримав зовсім непотрібну шпагу в лівій. Він так уперто і з такою значливістю розповідав усім цю подію, ідо всі повірили в доцільність і гідність цього вчинку, — і Берг одержав за Аустерліц дві нагороди.

У Фінляндській війні йому пощастило також відзначитися. Він знайшов осколок гранати, яким був убитий ад'ютант біля головнокомандуючого, і підніс начальникові цього осколка. Так само, як і після Аустерліца, він так довго і вперто розповідав усім про цю подію, що всі повірили теж, що треба було це зробити, — і за Фінляндську війну Берг одержав дві нагороди. У 1809 році він був капітаном гвардії з орденами і посідав у Петербурзі якісь особливі вигідні місця.

Хоч деякі вільнодумці усміхалися, коли їм говорили про Бергові гідності, не можна було не погодитись, що Берг був справний, хоробрий офіцер, якого дуже цінило начальство, і статечний молодик з блискучою кар'єрою попереду та навіть із сталим становищем у суспільстві.

Чотири роки тому, зустрівшись у партері московського театру з товаришем, німцем, Берг показав йому на Віру Ростову і по-німецькому сказав: «Das soll mein Weib werden»[493] і з тієї хвилини вирішив одружитися з нею. Тепер, у Петербурзі, розміркувавши становище Ростових і своє, він вирішив, що настав час, і освідчився.

Бергове освідчення було прийнято спочатку з невтішним для нього подивом. Спочатку здалося дивним, що син непомітного ліфляндського дворянина освідчується графині Ростовій; але головна властивість Бергового характеру полягала в такому наївному і добродушному егоїзмі, що мимоволі Ростови подумали, що це буде добре, коли він сам так твердо переконаний, що це добре і навіть дуже добре. До того ж справи Ростових були дуже розладнані, і цього не міг не знати жених, а головне, Вірі було двадцять чотири роки, вона виїжджала скрізь, і, незважаючи на те, що вона безперечно була гарна і розсудлива, досі ніхто ніколи їй не освідчився. Згоду було дано.

— Ось бачите, — казав Берг своєму товаришеві, якого він називав другом лише тому, що він знав, що в усіх людей бувають друзі. — Ось бачите, я все це розміркував, і я б не одружувався, якби не обдумав усього і якби це будь-чому було незручно. А тепер, навпаки, татусь і матуся мої тепер забезпечені, я їм влаштував цю оренду в Остзейському краї, а я прожити можу в Петербурзі з моєю платнею, з її достатком і при моїй ретельності. Прожити можна добре. Я не заради грошей одружуюсь, я вважаю це неблагородним, але треба, щоб дружина принесла своє, а чоловік своє. У мене служба — у неї зв'язки і невеликі кошти. Це в наш час дещо важить, правда ж? А головне, вона чудова, шановна дівчина і любить мене…

Берг почервонів і усміхнувся.

— І я люблю її, бо в неї вдача розсудлива — дуже гарна. От друга її сестра — однієї фамілії, а зовсім інше, і неприємна вдача, і розуму того нема, і таке, знаєте?.. Неприємно… А моя наречена… Ось будете приходити до нас… — провадив Берг, він хотів сказати — обідати, але передумав і сказав: «чай пити», і випустив, проткнувши його швидко язиком, кругле маленьке кілечко тютюнового диму, як цілковите втілення його мрії про щастя.

Після першого почуття подиву, викликаного в батьках Берговим освідченням, у родині встановилася звичайна в таких випадках святочність і радість, але радість була не щира, а зовнішня. В почуттях рідних щодо цього весілля були помітні збентеження і соромливість. Наче їм совісно було тепер за те, що вони мало любили Віру і тепер так охоче збувають її з рук. Найбільше збентежений був старий граф. Він, певно, не міг би назвати того, що було причиною його збентеження, а причина ця полягала в його грошових справах. Він зовсім не знав, що в нього є, скільки в нього боргів і що він спроможний буде дати на придане Вірі. Коли народились дочки, кожній було призначено по триста душ на придане; але одно з цих сіл було вже продане, а друге заставлене і так прострочене, що мало продаватися, тому віддати маєток було неможливо. Грошей теж не було.

Берг уже понад місяць був наречений, і тільки тиждень залишався до весілля, а граф ще не вирішив сам питання про придане і не говорив про це з дружиною. Граф то хотів виділити Вірі рязанський маєток, то хотів продати ліс, то позичити грошей під вексель. За кілька днів до весілля Берг рано-вранці увійшов до графа в кабінет і з приємною усмішкою шанобливо попросив майбутнього тестя сказати йому, що буде дано за графинею Вірою. Графа так збентежило це запитання, яке він давно передчував, що він необдумано сказав перше, що спало йому на думку.

— Люблю, що потурбувався, люблю, будеш задоволений…