Розділ «Том другий»

Як завжди, і тоді вище громадянство, єднаючись докупи при дворі та на великих балах, поділялося на кілька гуртків, кожен з яких мав свій відтінок. Серед них найчисленніший був гурток французький, Наполеонівського союзу — графа Румянцова і Caulaincourt'a[482]. У цьому гуртку одно з найвизначніших місць посіла Елен, як тільки вона з чоловіком оселилася в Петербурзі. В неї бували пани з французького посольства і багато людей, відомих своїм розумом та люб'язністю, що належали до цього напряму.

Елен була в Ерфурті під час славнозвісного побачення імператорів і звідти привезла ці зв'язки з усіма наполеонівськими показними знаменитостями Європи. В Ерфурті вона мала блискучий успіх. Сам Наполеон, побачивши її в театрі, спитав, хто вона, і оцінив її красу. Успіх її як вродливої і елегантної жінки не дивував П'єра, бо з роками вона стала ще кращою, ніж раніше. Але дивувало його те, що за ці два роки дружина його зуміла набути собі репутацію «d'une femme charmante, aussi spirituelle, que belle» [483]. Відомий prince de Ligne[484] писав їй листи на восьми сторінках, Білібін приберігав свої mots[485], щоб вперше сказати їх при графині Безуховій. Бути прийнятим у салоні графині Безухової вважалося за диплом розуму; молоді люди прочитували книжки перед вечором Елен, щоб було про що говорити в її салоні, і секретарі посольства, і навіть посланники звіряли їй дипломатичні таємниці, так що Елен становила силу з певного погляду. П'єр, який знав, що вона дуже дурна, з чудним почуттям подиву і страху іноді бував на її вечорах і обідах, де говорилося про політику, поезію та філософію. На цих вечорах він почував себе так, як повинен почувати себе фокусник, який кожного разу чекає, що ось-ось обман його відкриється. Але чи тому, що для ведення такого салону потрібна була саме глупота, чи тому, що самі обманювані мали втіху від цього обману, обман не відкривався, і репутація d'une femme charmante et spirituelle[486]так непохитно встановилася за Єленою Василівною Безуховою, що вона могла говорити цілком явні банальності й дурниці і проте всі захоплювались кожним її словом і відшукували в ньому глибокий смисл, про який сама вона й гадки не мала.

П'єр був саме тим чоловіком, якого треба було цій блискучій світській жінці. Він був тим неуважним диваком, чоловіком grand seigneur'oм[487], що нікому не заважає і не тільки не псує загального враження високого тону вітальні, але й править своєю протилежністю витонченості й тактові дружини за вигідний для неї фон. П'єр за ці два роки, внаслідок свого повсякчасного зосередженого заняття духовними інтересами і щирого презирства до всього іншого, засвоїв собі в нецікавому для нього товаристві дружини той тон байдужості, недбалості і ласкавості до всіх, який не набувається нарочито і який саме тому і викликає мимовільну пошану. Він входив до вітальні своєї дружини, як до театру, з усіма був знайомий, всіма однаково радий і до всіх однаково байдужий. Іноді він заходив у розмову, цікаву для нього, і тоді, без міркування про те, були тут les messieurs de l'ambassade[488], чи не було їх, шамкаючи, висловлював свої думки, що іноді були зовсім не в тоні цієї хвилини. Але думка про дивака-чоловіка de la femme la plus distinguée de Pétersbourg[489] уже так встановилася, що ніхто не приймав au sérieux[490] його вихваток.

Серед багатьох молодих людей, які щодня бували в домі Елен, Борис Друбецькой, добившись уже великого успіху по службі, був після повернення Елен з Ерфурта найближчою людиною в домі Безухових. Елен називала його mon page[491] і обходилася з ним, як з дитиною. Вона усміхалась до нього такою самою усмішкою, як і до всіх, але іноді П'єру неприємно було бачити цю усмішку. Борис обходився з П'єром з особливою, гідною І сумовитою шанобою. Цей відтінок шаноби теж непокоїв П'єра. П'єр так тяжко страждав три роки тому від образи, якої завдала йому дружина, що тепер він рятував себе від можливості подібної образи, по-перше тим, що він не був мужем своєї дружини, по-друге тим, що він не дозволяв собі підозрювати.

«Ні, тепер, зробившись bas bleu[492], вона назавжди відмовилась від колишніх захоплень, — казав він сам собі. — Не було випадку, щоб bas bleu мали сердечні захоплення», — повторював він сам собі невідомо звідки взяте правило, якому, безперечно, вірив. Але, дивна річ, присутність Бориса у вітальні дружини (а він був майже повсякчасно) фізично впливала на П'єра: вона зв'язувала все його тіло, впливала на невимушеність і волю його порухів.

«Така дивна антипатія, — думав П'єр, — а раніш він мені навіть дуже подобався».

В очах вищого світу П'єр був вельможний пан, трохи сліпий і смішний чоловік знаменитої дружини, розумний дивак, який нічого не робить, але нікому не шкодить, гарний і добрий хлопець. А в П'єровій душі увесь цей час відбувалася складна й важка робота внутрішнього розвитку, що відкрила йому багато чого і привела його до багатьох духовних сумнівів і радощів.

X

Він продовжував свій щоденник, і ось що він писав у ньому за цей час.

«24 листопада.

Встав о восьмій годині, читав св. письмо, потім пішов на службу (П'єр за порадою благодійника став на службу в одному з комітетів), повернувся на обід, обідав сам (у графині багато гостей, мені неприємних), їв і пив помірно і по обіді переписував п'єси для братів. Увечері зійшов до графині і розповів смішну історію про Б. і тільки тоді згадав, що цього не слід було робити, коли всі вже голосно сміялися.

Лягаю спати щасливий і спокійний духом. Господи великий, поможи мені ходити по стезях твоїх: 1) перемагати частину гнівну — тихістю, повільністю, 2) хіть — здержливістю та огидою, 3) уникати суєти, але не відлучати себе від: а) державних справ служби, Ь) від турбот сімейних, с) від дружніх стосунків та d) економічних занять».

«27 листопада.

Встав пізно і, прокинувшись, довго лежав у ліжку, поринаючи, в лінощі. Боже мій! поможи мені і дай мені снагу, щоб я міг ходити шляхами твоїми. Читав св. письмо, але без належного почуття. Прийшов брат Урусов, розмовляли про марноти світу. Розповідав про нові плани государеві. Я почав був осуджувати, але згадав свої правила і слова благодійника нашого про те, що істинний масон повинен бути старанним діячем у державі, коли є потреба в його участі, і спокійним споглядачем того, до чого він не покликаний. Язик мій — ворог мій. Одвідали мене брати Г. В. і О., була підготовча бесіда для прийняття нового брата. Вони покладають на мене обов'язок ритора. Почуваю себе кволим і недостойним. Потім зайшла мова про пояснення семи стовпів і східців храму. 7 наук, 7 чеснот, 7 пороків, 7 дарів святого духа. Брат О. був дуже красномовний. Увечері було учинено прийняття. Нове обладнання приміщення дуже посилювало пишноту видовища. Прийнято було Бориса Друбецького. Я рекомендував його, я й був ритором. Чудне почуття хвилювало мене увесь час мого перебування з ним у темній храмині. Я застав у собі почуття ненависті до нього, яке марно намагаюся перебороти. І тому ось я щиро бажав би врятувати його від злого і ввести його на шлях істини, та погані думки про нього не покидали мене. Мені думалося, що його мета вступу у братство полягала лише в бажанні зблизитися з людьми, бути в фаворі у тих, що перебувають у нашій ложі. Крім тих підстав, що він кілька разів питав, чи не перебуває в нашій ложі N. і S. (на що я не міг йому відповісти), крім того, що він, за моїми спостереженнями, не здатний почувати шану до нашого святого ордену і занадто заклопотаний і задоволений зовнішньою людиною, щоб бажати покращання духовної, — я не мав підстав для сумніву щодо нього; але він здавався мені нещирим, і весь час, коли я стояв з ним віч-на-віч у темній храмині, мені здавалося, що він презирливо усміхається на мої слова, і хотілося справді вколоти його оголені груди шпагою, яку я тримав, приставивши до них. Я не міг бути красномовним і не міг щиро висловити свого сумніву братам та великому майстрові. Великий Архітектон природи, поможи мені знаходити істинні шляхи, що виводять з лабіринту брехні».

Після цього у щоденнику було пропущено три листки і далі було написано:

«Мав повчальну і довгу розмову сам на сам з братом В., який радив мені триматися брата А. Багато чого, хоч і недостойному, мені було відкрито. Адонаї є ім'я того, що створив світ. Елоїм є ім'я того, що керує всім. Третє ім'я, ім'я невимовне, що має значення Всього. Бесіди з братом В. зміцнюють, освіжають і утверджують мене на шляху доброчесності. При ньому нема місця сумнівові. Для мене ясна різниця між убогим ученням наук суспільних і нашим святим, всеосяжним ученням. Науки людські все підрозділяють — щоб зрозуміти, усе вбивають — щоб розглянути. У святій науці ордену все єдине, все пізнається в своїй сукупності і житті. Тройця — три начала речей — сірка, меркурій і сіль. Сірка єлейної та вогненної властивості; вона у сполученні з сіллю, вогненністю своєю збуджує в ній жадання, що спонукає її притягати меркурій, вбирати його, втримувати і сукупно породжувати окремі тіла. Меркурій є рідка й летуча духовна суть — Христос, дух святий, він».

«З грудня.

Прокинувся пізно, читав св. письмо, але був нечутливий. Потім вийшов і ходив по залі. Хотів роздумувати, але замість того в уяві виникла одна подія, що сталася чотири роки тому. Пан Долохов, після нашої дуелі зустрівшись зі мною в Москві, сказав мені, що він гадає, що я маю тепер цілковитий душевний спокій, незважаючи на відсутність моєї дружини. Я тоді нічого не відповів. Тепер я згадав усі подробиці цього побачення і в душі своїй говорив йому дуже й дуже злобні слова та ущипливі відповіді. Опам'ятався і кинув цю думку тільки тоді, коли побачив себе в запалі гніву; але недостатньо розкаявся в цьому. Потім прийшов Борис Друбецькой і став розповідати різні пригоди, а я відразу, як він прийшов, відчув незадоволення з його одвідин і сказав йому щось навпроти. Він заперечив. Я спалахнув і наговорив йому силу неприємного і навіть грубого. Він замовк, і я схаменувся лише тоді, коли було вже пізно. Боже мій, я зовсім не вмію з ним обходитись. Цьому причина — моє самолюбство. Я ставлю себе над нього і тому роблюся значно гіршим за нього, бо він ставиться вибачливо до моїх грубощів, а я, навпаки, почуваю до нього презирство. Боже мій, дай мені в присутності його бачити більше мою мерзенність і робити так, щоб і йому це було на користь. По обіді заснув і під той час, як засинав, виразно почув голос, який сказав мені в ліве ухо: „Твій день“.

Я бачив уві сні, що йду я в пітьмі, і ось уже оточений собаками, але йду без страху; раптом один невеликий схопив мене за ліве стегно зубами і не випускає. Я став душити його руками. І тільки-но я відірвав його, як другий, більший, став гризти мене. Я почав піднімати його, і що більше піднімав, то більшим і важчим ставав він. І раптом іде брат А. і, взявши мене під руку, повів з собою і привів до будинку; щоб увійти в нього, треба було пройти по вузькій дошці. Я ступив на неї, і дошка відігнулась і впала, і я став лізти на паркан, до якого ледве діставав руками. Доклавши великих зусиль, я перетягнув своє тіло так, що ноги висіли з одного, а тулуб з другого боку. Я оглянувся і побачив, що брат А. стоїть на паркані й показуй мені на велику алею і сад, і в саду великий і чудовий будинок. Я прокинувся. Господи, Великий Архітектоне природи! допоможи мені відірвати від себе собак — пристрасті мої і останню з них, що поєднує в собі сили всіх колишніх, і допоможи мені увійти в той храм чесноти, споглядання якого я уві сні досягнув».

«7 грудня.