Розділ «Том другий»

— Яка сміливість! По команді подайте. А самі ідіть, ідіть… — І він став одягати мундир, що його подав камердинер.

Ростов вийшов знову в сіни і побачив, що на ганку було вже багато офіцерів та генералів у повній парадній формі, повз яких йому треба було пройти.

Проклинаючи свою сміливість, завмираючи від думки, що з хвилини на хвилину він може зустріти государя і при ньому бути осоромленим і висланим під арешт, цілком розуміючи всю непристойність свого вчинку і каючись у ньому, Ростов, опустивши очі, пробирався геть з дому, оточеного натовпом блискучого почту, коли чийсь знайомий голос покликав його і чиясь рука зупинила його.

— Ви, батечку, що тут робите у фраку? — спитав його басовитий голос.

Це був кавалерійський генерал, який в цю кампанію заслужив особливу ласку государя, колишній начальник дивізії, що в ній служив Ростов.

Ростов злякано почав виправдуватись, але, побачивши добродушно-жартівливе обличчя генерала, відійшовши вбік, схвильованим голосом розповів йому всю справу і попросив заступитися за відомого генералові Денисова. Генерал, вислухавши Ростова, серйозно похитав головою.

— Жаль, жаль бравого хлопця! Давай листа.

Тільки-но Ростов встиг передати листа й розповісти всю справу Денисова, як зі сходів застукотіли швидкі кроки з острогами, і генерал, відійшовши від нього, поступився до ганку. Пани з государевого почту збігли сходами і пішли до коней. Берейтор Ене, той самий, що був в Аустерліці, підвів государевого коня, і зі сходів почувся легкий скрип кроків, які відразу впізнав Ростов. Забувши про небезпеку бути впізнаним, Ростов поступився з декількома цікавими жителями до самого ганку і знову, по двох роках, побачив ті самі риси, які він обожував, те саме обличчя, той самий погляд, ту саму ходу, те саме поєднання величності і лагідності… І почуття захвату та любові до государя з колишньою силою воскресло у душі Ростова. Государ у преображенському мундирі, в білих лосинах і в високих ботфортах, з зіркою, якої не знав Ростов (це була Légion d'honneur)[461], вийшов на ганок, тримаючи капелюха під рукою і надіваючи рукавичку. Він зупинився, оглядаючись і все круг себе осяваючи своїм поглядом. Декому з генералів він сказав кілька слів. Він упізнав також колишнього начальника дивізії Ростова, усміхнувся до нього і покликав його до себе.

Увесь почет відступив, і Ростов бачив, як генерал цей щось досить довго говорив государеві.

Государ сказав йому кілька слів і зробив крок, щоб підійти до коня. Знову натовп почту і натовп вулиці, в якому був Ростов, подалися до государя. Зупинившись біля коня і взявшись рукою за сідло, государ звернувся до кавалерійського генерала і сказав голосно, очевидно з бажанням, щоб усі чули його.

— Не можу, генерале, і тому не можу, що закон сильніший за мене, — сказав государ і поставив ногу у стремено. Генерал шанобливо нахилив голову, государ сів і поїхав галопом по вулиці. Ростов, не пам'ятаючи себе від захоплення, з натовпом побіг за ним.

XXI

На майдані, куди поїхав государ, стояли лице в лице праворуч батальйон преображенців, ліворуч батальйон французької гвардії у ведмежих шапках.

У той час, як государ під'їжджав до одного флангу батальйонів, які зробили на-караул, до протилежного флангу галопом підходив другий натовп вершників, і в передньому з них Ростов упізнав Наполеона. Це не міг бути ніхто інший. Він їхав галопом, у маленькому капелюсі, з андріївською стрічкою через плече, в розкритому над білим камзолом синьому мундирі, на незвичайно породистому арабському сивому коні, на малиновому, золотом гаптованому чапраку. Під'їхавши до Олександра, він трошки підняв капелюха, і при цьому порусі кавалерійське око Ростова не могло не помітити, що Наполеон погано і невпевнено сидів на коні. Батальйони вигукнули «Ура» і «Vive l'Empereur!»[462] Наполеон щось сказав Олександрові. Обидва імператори позлазили з коней і взяли один одного за руки. На обличчі в Наполеона була неприємно-вдавана усмішка. Олександр з лагідним виразом щось казав до нього.

Незважаючи на те, що французькі жандарми збивали натовп, гарцюючи кіньми, Ростов невідступно стежив за кожним рухом імператора Олександра і Бонапарте. Його, як несподіванка, дуже здивувало те, що Олександр поводився як рівний з Бонапарте і що Бонапарте цілком вільно, наче ця близькість з государем природна і звична для нього, як рівний обходився з російським імператором.

Олександр і Наполеон з довгим хвостом почту підійшли до правого флангу Преображенського батальйону, просто на натовп, що стояв тут. Натовп опинився несподівано так близько до імператорів, що Ростову, який стояв у передніх рядах його, стало страшно, щоб його не впізнали.

— Sire, je vous demande la permission de donner la Légion d'honneur au plus brave de vos soldats[463], — сказав, вимовляючи кожну літеру, різкий, точний голос.

Це говорив вдалий на зріст Бонапарте, знизу дивлячись просто в очі Олександрові. Олександр уважно слухав те, що йому казали, і, нахиливши голову, приємно усміхнувся.

— A celui qui s'est le plus vaillament conduit dans cette dernière guerre[464], — додав Наполеон, викарбовуючи кожен склад, зі спокоєм і впевненістю, що обурили Ростова, оглядаючи ряди російських солдатів, які, витягнувшись перед ним, усе держали на-караул і нерухомо дивилися в обличчя свого імператора.

— Votre majesté me permettra-t-elle de demander l'avis du colonel?[465] — сказав Олександр і ступив кілька кроків до князя Козловського, командира батальйону. Бонапарте став тимчасом знімати рукавичку з білої маленької руки і, розідравши її, кинув. Ад'ютант, ззаду квапливо кинувшись вперед, підняв її.