Розділ «Том другий»

Біля будинку цього стояли верхові коні і з'їжджався почет, очевидно, готуючись до виїзду государя.

«Кожної хвилини я можу побачити його, — думав Ростов. — Якби тільки я міг просто передати йому листа і сказати все… невже мене б заарештували за фрак? Не може бути! Він зрозумів би, на чиєму боці справедливість. Він усе розуміє, все знав. Хто ж може бути справедливіший і великодушніший за нього? Ну, та якби мене й заарештували за те, що я тут, яке в цьому лихо? — думав він, дивлячись на офіцера, що входив у будинок, де жив государ. — Адже он входять. Е! все дурниці! Піду і сам віддам листа государеві: тим гірше буде для Друбецького, який довів мене до цього». І раптом з рішучістю, яко! він сам не сподівався від себе, Ростов, поглядівши листа в кишені, пішов просто до будинку, де жив государ.

«Ні, тепер уже не пропущу нагоди, як після Аустерліца, — думав він, сподіваючись кожної секунди зустріти государя і почуваючи прилив крові до серця від цієї думки. — Упаду в ноги і проситиму його… Він підведе, вислухає і ще й подякує мені». «Я щасливий, коли можу зробити добро, але виправити несправедливість є найбільше щастя», — уявляв Ростов слова, які скаже йому государ. І він пішов повз тих, що з цікавістю дивилися на нього, на ганок будинку, де жив государ.

З ганку широкі сходи вели просто нагору; праворуч видно було зачинені двері. Внизу під сходами були двері до нижнього поверху.

— Кого вам? — спитав хтось.

— Подати листа, просьбу його величності, — сказав Микола тремтячим голосом.

— Просьба — до чергового, будь ласка, сюди (йому показали на двері внизу). Тільки не приймуть.

Почувши цей байдужий голос, Ростов злякався того, що він робив; думка зустріти з хвилини на хвилину государя така спокуслива і тому така страшна була для нього, що він ладен був утікати, та камер-фур'єр, зустрівши його, відчинив йому двері в дежурну, і Ростов увійшов.

Невисокий огрядний чоловік років тридцяти, у білих штанах, у ботфортах і в самій, видно, щойно надітій, батистовій сорочці, стояв у цій кімнаті; камердинер застібав йому ззаду гаптовані шовком прекрасні нові підтяжки, і їх чомусь помітив Ростов. Чоловік цей розмовляв з кимсь, що був у другій кімнаті.

— Bien faite et la beauté du diable[458], — казав цей чоловік а, побачивши Ростова, перестав говорити й насупився.

— Чого вам треба? Просьба?..

— Qu'est ce que c'est? [459] — спитав хтось з другої кімнати.

— Encore un pétitionnaire[460], — відповів чоловік у підтяжках.

— Скажіть йому, що потім. Зараз вийде, треба їхати.

— Потім, потім, завтра. Пізно…

Ростов повернувся і хотів вийти, але чоловік у підтяжках зупинив його.

— Від кого? Ви хто?

— Від майора Денисова, — відповів Ростов.

— Ви хто? офіцер?

— Поручик, граф Ростов.