Розділ «Том другий»

Зляканий станом Денисова, Ростов запропонував йому роздягтися, випити води, й послав за лікарем.

— Мене за розбій судити — ох! Дай ще води… хай судять, а битиму, завжди битиму негідників, і государеві скажу. Льоду дайте, — примовляв він.

Прийшов полковий лікар і сказав, що конче треба пустити кров. Глибока тарілка чорної крові вийшла з волохатої руки Денисова, і тоді лише він був спроможний розповісти все, що з ним було.

— Приїжджаю, — розповідав Денисов. — «Ну, де в вас тут начальник?» Показали. «Звольте почекати». — «У мене служба, я за тридцять верст приїхав, мені чекати нема коли, повідом». Добре, виходить цей обер-злодій: теж надумав учити мене. «Це розбій!» — «Розбій, кажу, не той чинить, хто бере провіант, щоб годувати своїх солдатів, а той, хто бере його, щоб класти до кишені!» Добре. «Розпишіться, каже, в комісіонера, а справу вашу буде передано по команді». Приходжу до комісіонера. Входжу — за столом… хто ж?! Ні, ти подумай!.. Хто ж нас голодом морить, — вигукнув Денисов, ударяючи кулаком хворої руки по столу так сильно, що стіл мало не впав і склянки підскочили на ньому. — Телянін!! «Як, ти нас голодом мориш?!» Раз, раз по пиці, влучно так пристало… «А!.. розпротакий-сякий»… і почав давати прочухана! Зате натішився, можу сказати, — вигукував Денисов, радісно і злісно з-під чорних вусів вищиряючи свої білі зуби. — Я б убив його, якби не відняли.

— Та чого ж ти кричиш, заспокойся, — казав Ростов. — Ось знову кров пішла. Стривай же, перебинтувати треба.

Денисова перебинтували і поклали спати. На другий день він прокинувся веселий і спокійний.

Але опівдні ад'ютант полку з серйозним і сумним обличчям прийшов до спільної землянки Денисова та Ростова і з жалем показав формений папір до майора Денисова від полкового командира, в якому робилися запити про вчорашню подію. Ад'ютант сповістив, що справа має повернути на дуже погане, що призначено військово-судову комісію і що за теперішньої суворості щодо мародерства та сваволі у військах справа, в кращому разі, може кінчитися розжалуванням.

Скривджені змальовували справу так, що після відбиття транспорту майор Денисов без будь-якого виклику, бувши п'яним, прибув до обер-провіантмейстера, назвав його злодієм, погрожував побоями, і коли його було виведено геть, він кинувся до канцелярії, побив двох чиновників і одному вивихнув руку.

Денисов на нові запитання Ростова, сміючись, сказав, що, здається, тут справді другий якийсь нагодився, але що все це дурниці, пусте, що він і не думає боятися ніяких судів і що коли ці негідники насміляться зачепити його, він їм відповість так, що вони пам'ятатимуть.

Денисов говорив зневажливо про всю цю справу; але Ростов знав його занадто добре, щоб не помітити, що він у душі (приховуючи це від інших) боявся суду і мучився цією справою, яка, очевидно, повинна була мати погані наслідки. Щодня почали надходити папери-запити, виклики на суд, і першого травня наказано було Денисову здати старшому після себе ескадрон і прибути до штабу дивізії для пояснень у справі про бешкет у провіантській комісії. Напередодні Платов робив рекогносцировку ворога з двома козачими полками і з двома ескадронами гусарів. Денисов, як завжди, виїхав перед цеп, хизуючись своєю хоробрістю. Одна з куль, пущених французькими стрільцями, влучила йому у м'якуш верхньої частини ноги. Можливо, іншим разом Денисов з такою легкою раною не виїхав би з полку, але тепер він скористався з цієї нагоди, відмовився прибути в дивізію і поїхав до госпіталю.

XVII

У червні місяці відбувся Фрідландський бій, в якому не брали участі павлоградці, і зразу після нього оголошено було перемир'я. Ростов, уболіваючи з відсутності свого друга, не маючи з часу його від'їзду ніяких вістей про нього і турбуючись про хід справи та про рану, скористався з перемир'я і відпросився до госпіталю одвідати Денисова.

Госпіталь був у маленькому пруському містечку, двічі розореному російськими і французькими військами. Саме тому, що це було влітку, коли в полі було так гарно, містечко це з його поламаними дахами та парканами, з запаскудженими вулицями, обшарпаними жителями і п'яними та хворими солдатами, що блукали по ньому, являло собою особливо тяжке видовище.

У кам'яному будинку, на подвір'ї з залишками розібраного паркана, з частково вибитими рамами й шибками, містився госпіталь. Кілька перев'язаних, блідих і опухлих солдатів ходили по подвір'ї і сиділи на осонні.

Тільки-но Ростов увійшов у двері будинку, його охопив запах гнилого тіла і лікарні. На сходах він зустрів військового російського лікаря з сигарою в роті. За лікарем ішов російський фельдшер.

— Не можу ж я розірватися, — казав лікар, — приходь увечері до. Макара Олексійовича, я там буду. — Фельдшер ще про щось спитав його.

— Е! роби як знаєш! Хіба не однаково? — Лікар побачив Ростова, який піднімався сходами.

— Ви чого, ваше благородіє? — сказав лікар. — Ви чого? Чи куля вас не брала, то ви тифу набратися хочете? Тут, голубе, будинок прокажених.

— Чому? — спитав Ростов.

— Тиф, голубе. Хто ввійде — смерть. Тільки ми двоє з Макєєвим (він показав на фельдшера) тут б'ємося. Тут уже нашого брата лікарів чоловік із п'ять перемерло. Як стане на роботу новенький, через тиждень готовий, — з очевидним задоволенням сказав лікар. — Пруських лікарів викликали, то не люблять союзники ці наші.