Розділ «Том другий»

— Прийшла, батечку мій, люди мені й кажуть: благодать велика відкрилася, у матінки пресвятої богородиці миро зі щічки капає…

— Ну, добре, добре, потім розкажеш, — червоніючи, сказала княжна Марія.

— Дозвольте спитати її, — сказав П'єр. — Ти сама бачила? — спитав він.

— Аякже, батечку, сама сподобилася. Сяйво таке на лику, ніби світло небесне, і зі щічки в матінки так і капає, так і капає…

— Та це ж обман, — наївно сказав П'єр, який уважно слухав розповідь прочанки.

— Ой, батечку, що ти говориш! — з жахом сказала Палаженька, обертаючись до княжни Марії по захист.

— Це ж обдурюють народ, — повторив він.

— Господи Ісусе Христе, — хрестячись, сказала прочанка. — Ох, не говори, батечку. Так ось один анарал не вірив, сказав «Ченці обдурюють», та як сказав, так і осліп. І приснилось йому, що приходить до нього матінка Печерська й каже: «Увіруй в мене, я тебе зцілю». От і став проситися: повези та й повези мене до неї. Це я тобі істинну правду кажу, сама бачила. Привезли його, сліпого, просто до неї; підійшов, упав, каже: «Зціли! віддам тобі, — каже, — що цар дарував». Сама бачила, батечку, зірка в ній так і вправлена. Що ж, — прозрів! Гріх так казати, Бог покарає, — повчально звернулась вона до П'єра.

— Як же та зірка в образі опинилася? — спитав П'єр.

— Звання генерала й матінці надали? — сказав князь Андрій, усміхаючись.

Палаженька раптом зблідла і сплеснула руками.

— Батечку, батечку, гріх тобі, у тебе син! — заговорила вона, з блідої раптом стаючи яскравочервоною.

— Батечку, що ти таке сказав, хай тобі бог простить. — Вона перехрестилася. — Господи, прости йому. Матінко, що ж це?.. — звернулась вона до княжни Марії. Вона встала і; мало не плачучи, почала складати свою торбину. Їй, видно, було і страшно, й соромно, що вона користалася благодіянням у домі, де могли говорити це, і шкода, що треба було тепер втратити благодіяння цього дому.

— Ну навіщо це вам? — сказала княжна Марія. — Чого ви прийшли до мене?..

— Ні, таж я жартую, Палаженько, — сказав П'єр. — Princesse, ma parole, je n'ai pas voulu l'offenser[452], я так тільки. Ти не думай, я пожартував, — казав він, ніяково усміхаючись і бажаючи загладити свою вину.

Палаженька зупинилася недовірливо, але в П'єровому обличчі було таке щире каяття і князь Андрій так лагідно дивився то на Палаженьку, то на П'єра, що вона потрохи заспокоїлась.

XIV

Прочанка заспокоїлась і, знову наведена на розмову, довго потім розповідала про отця Амфілохія, який провадив таке святе життя, що від ручки його ладаном пахло, і про те, як знайомі їй ченці в останню її мандрівку до Києва дали їй ключі від печер і як вона, взявши з собою сухариків, дві доби пробула в печерах з угодниками. «Помолюся одному, почитаю, піду до другого. Посплю, знову піду поцілую; і така, матінко, тиша, благодать така, що й на світ божий виходити не хочеться».

П'єр уважно і серйозно слухав її. Князь Андрій вийшов з кімнати. І слідом за ним, покинувши божих людей допивати чай, княжна Марія повела П'єра до вітальні.

— Ви дуже добрі, — сказала вона йому.