Розділ «Том другий»

— Парі. Le grand cordon, c'est différent…[437].

Коли всі підвелися, щоб роз'їжджатись, Елен, яка дуже мало говорила цілий вечір, знову звернулася до Бориса з просьбою і лагідним, значливим наказом, щоб він завітав до неї у вівторок.

— Мені це дуже потрібно, — сказала вона з усмішкою, оглядаючись на Анну Павлівну, і Анна Павлівна тією сумовитою посмішкою, яка супроводжувала її слова, коли вона говорила про свою високу покровительку, потвердила бажання Елен. Здавалося, що цього вечора з якихось Борисових слів про пруське військо Елен раптом відкрила доконечну потребу бачити його. Вона начебто обіцяла йому, що, коли він приїде у вівторок, вона пояснить йому цю потребу.

Приїхавши у вівторок ввечері у розкішний салон Елен, Борис не дістав певного пояснення, чого йому було конче треба приїхати. Були інші гості, графиня мало говорила з ним, лише прощаючись, коли він цілував її в руку, вона з чудною відсутністю усмішки, несподівано, пошепки сказала йому:

— Venez demain dîner… le soir. Il faut que vous veniez… Venez [438].

У цей свій приїзд до Петербурга Борис став близькою людиною в домі графині Безухової.

VIII

Війна розгорялася, і театр її наближався до російських кордонів. Скрізь чутно було прокльони ворогові роду людського Бонапартію; в селах збиралися ратники та рекрути, і з театру війни надходили розбіжні вісті, як завжди неправдиві і тому різно перетлумачувані.

Життя старого князя Волконського, князя Андрія і княжни Марії багато в чому змінилося з 1805 року.

У 1806 році старого князя було настановлено одним з восьми головнокомандуючих по ополченню, призначених тоді по всій Росії. Старий князь, незважаючи на свою старечу кволість, що стала особливо помітною в той період, коли він гадав, що його сина вбито, — вважав, що не має права відмовитися від посади, на яку його призначив сам государ, і ця нова діяльність, поставши перед ним, підбадьорила і зміцнила його. Він увесь час бував у роз'їздах по трьох довірених йому губерніях; був до педантизму ретельний у виконанні своїх обов'язків, строгий до жорстокості зі своїми підлеглими і сам докопувався до найменших подробиць справи. Княжна Марія перестала вже брати у свого батька уроки з математики і лише ранками, у супроводі мамки, з маленьким князем Миколою (так звав його дід) увіходила до батькового кабінету, коли князь був дома. Маленький князь Микола жив з мамкою і нянею Савівною на половині покійної княгині, і княжна Марія більшу частину дня проводила в дитячій, замінюючи, як уміла, матір маленькому небожеві. M-lle Bourienne теж, як здавалося, гаряче любила хлопчика, і княжна Марія, часто позбавляючи себе, поступалася своїй подрузі втіхою няньчити маленького ангела (як називала вона небожа) і гратися з ним.

Біля олтаря лисогорської церкви була каплиця над могилою маленької княгині, і в каплиці стояв привезений з Італії мармуровий пам'ятник в образі ангела, який розправив крила і хоче знятися на небо. В ангела була трошки піднята верхня губа, наче він збирався усміхнутись, і одного разу князь Андрій і княжна Марія, виходячи з каплиці, признались одне одному, що, дивно, обличчя цього ангела нагадувало їм обличчя небіжки, але що було ще більш дивним і чого князь Андрій не сказав сестрі, це те, що у виразі, якого випадково надав художник обличчю ангела, князь Андрій читав ті самі слова лагідного докору, які він прочитав тоді на обличчі своєї мертвої дружини: «Ах, нащо ви це зі мною зробили?..»

Невдовзі після повернення князя Андрія старий князь відділив сина і дав йому Богучарово, великий маєток за сорок верст від Лисих Гір. Почасти з тієї причини, що з Лисими Горами були пов'язані тяжкі спогади, почасти тому, що не завжди князь Андрій почував себе спроможним переносити батьків характер, почасти й тому, що йому потрібна була самотність, князь Андрій скористався Богучаровим, будувався там і там-таки здебільшого проводив час.

Князь Андрій після Аустерліцької кампанії твердо вирішив ніколи не служити більш на військовій службі; і коли почалася війна і всі повинні були служити, він, щоб уникнути дійсної служби, прийняв посаду під начальством батька по формуванню ополчення. Старий князь із сином ніби перемінились ролями після кампанії 1805 року. Старий князь, підбадьорений діяльністю, сподівався на все добре від цієї кампанії; князь Андрій, навпаки, не беручи участі у війні і потай жалкуючи про це, бачив лише погане.

26 лютого 1807 року старий князь поїхав по округу. Князь Андрій, як і здебільшого у відсутність батька, залишався у Лисих Горах. Маленький Миколенька був хворий уже четвертий день. Кучери, що возили старого князя, повернулися з міста і привезли папери й листи князеві Андрію.

Камердинер з листами, не знайшовши молодого князя в його кабінеті, пройшов на половину княжни Марії; але й там його не було. Камердинерові сказали, що князь пішов до дитячої.

— Будь ласка, ваше сіятельство, Петруша з паперами прийшов, — сказала одна з дівчат — помічниць няні, звертаючись до князя Андрія, який сидів на маленькому дитячому стільці і тремтячими руками, хмурячись, капав із пляшечки ліки в чарку, налиту до половини водою.

— Що таке? — сказав він сердито і, необережно хитнувши рукою, перелив з пляшечки в чарку зайву кількість капель. Він вихлюпнув ліки з чарки на підлогу і знову сказав дати води. Дівчина подала йому.

В кімнаті стояло дитяче ліжечко, дві скрині, двоє крісел, стіл і дитячі столик та стільчик, той, що на ньому сидів князь Андрій. Вікна були запнуті, і на столі горіла одна свічка, заставлена оправленою нотною книгою, так, щоб світло не падало на ліжечко.

— Друже мій, — обертаючись до брата, сказала княжна Марія від ліжечка, біля якого вона стояла, — краще почекати… згодом…

— Ой, будь ласка, ти все говориш дурниці, ти й так усе чекала, — от і дочекалася, — сказав князь Андрій сердитим шепотом, явно бажаючи дошкулити сестрі.