— Пам'ятаю, — квапливо відповів князь Андрій, — я говорив, що пропащу жінку треба простити, але я не говорив, що я можу простити. Я не можу.
— Хіба можна це порівнювати?.. — промовив П'єр. Князь Андрій перебив його. Він різко закричав:
— Так, знову просити її руки, бути великодушним і таке інше?.. Так, це дуже благородно, але я не здатний іти sur les brisees de monsieur[553]. Якщо ти хочеш бути моїм другом, не говори зі мною ніколи про цю… про все це. Ну, прощавай. То ти передаси?..
П'єр вийшов і пішов до старого князя та до княжни Марії.
Старий здавався бадьорішим, ніж звичайно. Княжна Марія була така сама, як і завжди, але з-за співчуття до брата П'єр бачив у ній радість з того, що весілля її брата розладналося. Дивлячись на них, П'єр зрозумів, яке презирство і злобу вони мали всі проти Ростових, зрозумів, що не можна було при них навіть і згадувати ім'я тієї, яка могла на кого б там не було проміняти князя Андрія.
За обідом мова зайшла про війну, наближення якої вже ставало очевидним. Князь Андрій не замовкаючи говорив і сперечався то з батьком, то з Десалем, швейцарцем-вихователем, і здавався жвавішим, ніж звичайно — тією жвавістю, моральну причину якої так добре знав П'єр.
XXII
Цього ж вечора П'єр поїхав до Ростових, щоб виконати доручення князя Андрія. Наташа була в ліжку, граф був у клубі, і П'єр, передавши листи Соні, пішов до Марії Дмитрівни, яка цікавилася тим, як князь Андрій сприйняв звістку. Через десять хвилин Соня увійшла до Марії Дмитрівни.
— Наташа неодмінно хоче бачити графа Петра Кириловича, — сказала вона.
— Та як же, до неї, чи що, його повести? Там у вас не прибрано, — сказала Марія Дмитрівна.
— Ні, вона одяглася і вийшла до вітальні, — сказала Соня.
Марія Дмитрівна тільки знизала плечима.
— Коли це графиня приїде, змучила мене зовсім. Ти дивися ж, не говори їй усього, — звернулась вона до П'єра. — І лаяти її духу невистачає, така безпорадна, така безпорадна!
Наташа, схудла, з блідим і суворим обличчям (зовсім не присоромлена, якою сподівався бачити її П'єр), стояла посеред вітальні. Коли П'єр з'явився у дверях, вона заметушилася, очевидно вагаючись, чи підійти до нього, чи почекати його.
П'єр квапливо підійшов до неї. Він думав, що вона йому, як завжди, подасть руку; але вона, близько підійшовши до нього, зупинилася, важко дихаючи і мертво опустивши руки, цілком у тій самій позі, в якій вона виходила на середину зали, щоб співати, але з зовсім іншим виразом.
— Петре Кириловичу, — почала вона говорити швидко, — князь Волконський був вам другом, він і є вам друг, — поправилась вона (їй здавалося, що все тільки було і тепер усе інше). — Він казав мені тоді, щоб звернутися до вас…
П'єр мовчки сопів носом, дивлячись на неї. Він досі в душ! своїй докоряв їй і намагався ставитись до неї з презирством; але тепер йому стало так жаль її, що в душі його не було місця для докору.
— Він тепер тут, скажіть йому, щоб він прост… простив мені. — Вона замовкла і ще частіше стала дихати, але не плакала.
— Так… я скажу йому, — промовив П'єр, — але… — Він не знав, що сказати.
Наташа, видно, злякалася тієї думки, що могла виникнути у П'єра.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Війна і мир. Том 1-2.» автора Толстой Л.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том другий“ на сторінці 145. Приємного читання.