Розділ «Том другий»

— Тепер судять і обвинувачують його (Сперанського) всі ті, що місяць тому захоплювались ним, — казав князь Андрій, — і ті, які неспроможні були розуміти його цілей. Судити людину в немилості і звалювати на неї всі помилки інших дуже легко; а я скажу, що коли що-небудь зроблено доброго за нинішнього царювання, то все добре зробив він — він сам один… — князь Андрій замовк, побачивши П'єра. Обличчя його здригнулося і відразу ж набрало злого виразу. — І нащадки віддадуть йому належне, — договорив він і зараз же звернувся до П'єра.

— Ну, ти як? Усе товстієш, — казав він бадьоро, але нова зморшка ще глибше вирізалась на його лобі. — Так, я здоровий, — відповів він на П'єрове запитання і усміхнувся. П'єру ясно було, що усмішка його говорила: «здоровий, та здоров'я моє нікому не потрібне». Перекинувшись з П'єром декількома словами про дуже погану дорогу від кордонів Польщі, про те, як він зустрів у Швейцарії людей, що знають П'єра, і про пана Десаля, якого він за вихователя для сина привіз з-за кордону, князь Андрій знову з запалом втрутився у розмову про Сперанського, що тривала між двома стариками.

— Якби була зрада і були докази його таємних зносин з Наполеоном, то їх всенародно оголосили б, — гаряче і поспішно говорив він. — Я особисто не люблю і не любив Сперанського, але Я люблю справедливість. — П'єр пізнавав тепер у своєму другові надто знайому йому потребу хвилюватися і сперечатися про справу, для себе чужу, тільки для того, щоб заглушити надто тяжкі задушевні думки.

Коли князь Мещерський поїхав, князь Андрій узяв під руку П'єра і запросив його до кімнати, що була приділена для нього. В кімнаті було розстелене ліжко і повідчинювані чемодани та скрині. Князь Андрій підійшов до одного з чемоданів і вийняв шкатулку. Зі шкатулки він вийняв пачку в папері. Він усе робив мовчки і дуже швидко. Він підвівся і прокашлявся. Обличчя його було нахмурене і губи стулені.

— Пробач мені, якщо я тебе турбую… — П'єр зрозумів, що князь Андрій хотів говорити про Наташу, і на широкому обличчі його з'явився вираз жалю і співчуття. Цей вираз П'єрового обличчя розсердив князя Андрія; він рішуче, дзвінко і неприємно заговорив далі: — Я дістав відмову від графині Ростової, і до мене дійшли чутки про те, що твій шуряк добивається її руки чи щось таке. Правда це?

— І правда і не правда, — почав П'єр, але князь Андрій перебив його.

— Ось її листи і портрет, — сказав він. Він узяв пачку зі стола і дав П'єру.

— Віддай це графині… якщо ти побачиш її.

— Вона дуже хвора, — промовив П'єр.

— То вона ще тут? — сказав князь Андрій. — А князь Курагін? — спитав він швидко:

— Він давно виїхав. Вона була при смерті.

— Дуже жалкую, що вона хвора, — сказав князь Андрій. Він холодно, злісно, неприємно, як його батько, усміхнувся.

— Але добродій Курагін, виходить, не удостоїв своєї руки графиню Ростову? — сказав князь Андрій. Він кілька разів фиркнув носом.

— Він не міг одружитися, бо він був жонатий, — сказав П'єр.

Князь Андрій неприємно засміявся, знову нагадуючи свого батька.

— А де ж він тепер перебуває, ваш шуряк, можу я довідатись? — спитав він.

— Він поїхав до Петер… а втім, я не знаю, — сказав П'єр.

— Ну, та це однаково, — промовив князь Андрій. — Перекажи графині Ростовій, що вона була і є цілком вільна і що я бажаю їй усього найкращого.

П'єр узяв в руки пачку паперів. Князь Андрій, наче згадуючи, чи не треба йому сказати ще що-небудь, або чекаючи, чи не скаже чого-небудь П'єр, застиглим поглядом дивився на нього.

— Слухайте, пам'ятаєте ви нашу суперечку в Петербурзі, — сказав П'єр, — пам'ятаєте про..?