Розділ «Том другий»

Княжна Марія стала навколішки перед нею і сховала своє обличчя у складках плаття братової.

— О, о — чуєш? Мені так чудно. І знаєш, Марі, я дуже любитиму його, — сказала Ліза, блискучими, щасливими очима дивлячись на зовицю. Княжна Марія не могла підвести голови: вона плакала.

— Що з тобою, Машо?

— Нічого… так мені сумно стало… сумно за Андрієм, — сказала вона, обтираючи сльози об коліна братової. Кілька разів протягом ранку княжна Марія починала підготовляти братову і щоразу починала плакати. Ці сльози, причини яких не розуміла маленька княгиня, стривожили її, хоч як мало вона була спостережлива. Вона нічого не казала, але стурбовано оглядалася, шукаючи чогось. Перед обідом до її кімнати увійшов старий князь, якого вона завжди боялася, тепер з особливо-неспокійним, злим обличчям і, ні слова не сказавши, вийшов. Вона подивилася на княжну Марію, потім замислилася з тим виразом в очах зверненої вглиб себе уваги, що буває у вагітних жінок, і раптом заплакала.

— Одержали від Андрія що-небудь? — сказала вона.

— Ні, ти знаєш, що звістка ще не могла прийти, але mon père турбується, і мені страшно.

— Отже нічого?

— Нічого, — сказала княжна Марія, променистими очима дивлячись на братову. Вона вирішила не казати їй і вмовила батька приховати одержання страшної звістки від маленької княгині, поки вона не народить, що мало статися цими днями. Княжна Марія і старий князь, кожне по-своєму, носили і приховували своє горе. Старий князь не хотів надіятися: він вирішив, що князя Андрія вбито, і, незважаючи на те, що він послав чиновника в Австрію розшукувати слід сина, він замовив йому в Москві пам'ятника, якого мав намір поставити в своєму саду, і всім казав, що сина його вбито. Він намагався не змінювати попереднього порядку життя, але сили зраджували його: він менше ходив, менше їв, менше спав і що день то ставав кволішим. Княжна Марія надіялась. Вона молилася за брата, як за живого, і з хвилини на хвилину чекала звістки про його повернення.

VIII

— Ma bonne amie[396], — сказала маленька княгиня вранці 19 березня після сніданку, і губка її з вусиками піднялася за давньою, звичкою; але як і в усіх не тільки усмішках, а й у звуках мови, навіть у ході кожної людини в цьому домі з дня одержання страшної звістки був смуток, то й тепер усмішка маленької княгині, яка піддалася загальному настроєві, — хоч і не знала його причини, — була така, що вона ще більш нагадувала про загальний смуток.

— Ma bonne amie, je crains que le fruschtique (comme dit Фона — куховар) de ce matin ne m'aie pas fait du mal[397].

— А що з тобою, серце моє? Ти бліда. Ой, ти дуже бліда, — злякано сказала княжна Марія, своїми важкими м'якими кроками підбігаючи до братової.

— Ваше сіятельство, чи не послати за Марією Богданівною? — сказала одна з присутніх тут покоївок. (Марія Богданівна була акушерка з повітового міста, яка жила в Лисих Горах уже третій тиждень.)

— І дійсно, — підхопила княжна Марія, — може, справді. Я піду. Courage, mon angel[398] — Вона поцілувала Лізу й хотіла вийти з кімнати.

— Ой, ні, ні! — І на зблідлому обличчі в маленької княгині проступив дитячий страх перед неминучим фізичним стражданням.

— Non, c'est l'estomac… dites que c'est l'estomac, dites, Marie, dites…[399] — і княгиня заплакала по-дитячому стражденно, вередливо і навіть трохи вдавано, ламаючи свої маленькі ручки. Княжий вибігла з кімнати за Марією Богданівною.

— Oh! Mon dieu! Mon dieu![400] — чула вона позад себе.

Потираючи повні, невеликі білі руки, їй назустріч, із значливо-спокійним обличчям, уже йшла акушерка.

— Маріє Богданівно! Здається, почалося, — сказала княжна Марія, злякано-розширеними очима дивлячись на повитуху.

— Ну, і хвалити бога, княжно, — не прискорюючи ходи, сказала Марія Богданівна. — Вам, дівицям, про це знати не слід.