Розділ «Том другий»

П'єр був одним з тих людей, які, незважаючи на свою зовнішню так звану слабкість характеру, не шукають повірника для свого горя. Він переробляв сам у собі своє горе.

«Вона в усьому, в усьому вона лише винна, — казав він сам собі. — Та що ж з цього? Нащо я зв'язав себе з нею, нащо я їй сказав це „Je vous aime“[392], яке було брехнею, і ще гірше за брехню, — казав він сам до себе. — Я винний і мушу нести… Що? Ганьбу імені, нещастя життя? Е, все дурниці, — подумав він, — і ганьба імені і честь — все умовне, все незалежне від мене.

Людовіка XVI стратили за те, що, як вони казали, він був безчесний і злочинець (спало П'єру на думку), і вони мали рацію зі своєї точки зору, так само як мали рацію і ті, що за нього помирали мученицькою смертю і зараховували його до лику святих. Потім Робесп'єра стратили за те, що він був деспот. Хто правий, хто винний? Ніхто. А живий — і живи: завтра помреш, як міг я померти годину тому. І чи варто мучитися, коли жити залишається одну секунду в порівнянні з вічністю?» Але в ту хвилину, як він вважав себе заспокоєним такими міркуваннями, йому раптом уявлялася вона і в ті хвилини, коли він найсильніше виявляв їй свою нещиру любов, і він почував приплив крові до серця, і мусив знову вставати, рухатися, і ламати, і рвати речі, що потрапляли йому під руки. «Нащо я сказав їй „Je vous aime?“» — усе повторював він сам до себе. І по тому, як він повторив десятий раз це запитання, йому спало на думку Мольєрове mais que diable allait il faire dans cette galère?[393] і він засміявся сам з себе.

Вночі він покликав камердинера і сказав пакувати речі, щоб їхати до Петербурга. Він не міг залишатися з нею під одним дахом. Він не міг уявити собі, як би він міг тепер говорити з нею. Він вирішив, що завтра він поїде і залишить їй листа, в якому повідомить її про свій намір назавжди розлучитися з нею.

Вранці, коли камердинер, несучи каву, увійшов до кабінету, П'єр лежав на отоманці і з розгорненою книжкою в руці спав.

Він прокинувся і довго злякано озирався, не можучи зрозуміти, де він.

— Графиня звеліла спитати, чи вдома ваше сіятельство, — сказав камердинер.

Але не встиг ще П'єр вирішити, що відповісти, як сама графиня, в білому атласному халаті, гаптованому сріблом, і в простій зачісці (дві величезні коси en diadème[394] двічі обвивали її чарівну голову) ввійшла до кімнати спокійно і велично; лише на мармуровому трохи опуклому лобі її була зморщечка гніву. Вона зі своїм усе витримуючим спокоєм не почала говорити при камердинері. Вона знала про дуель і прийшла говорити про неї. Вона дочекалася, поки камердинер розставив каву і вийшов П'єр боязко крізь окуляри подивився на неї, і, як заєць, оточений собаками, прищуливши вуха, продовжує лежати перед очима своїх ворогів, так і він намагався і далі читати; але почував, що це безглуздо й неможливо, і знову боязко глянув на неї. Вона не сіла і з презирливою усмішкою дивилася на нього, чекаючи, поки вийде камердинер.

— А це що таке? Що ви наробили, я вас питаю? — сказала вона строго.

— Я? то я? — сказав П'єр.

— Он який хоробрий знайшовся! Ну, відповідайте, що це за дуель? Що ви хотіли цим довести? Що? Я вас питаю. — П'єр важко повернувся на дивані, розтулив рота, але не міг відповісти.

— Коли ви не відповідаєте, то я вам скажу… — говорила далі Елен. — Ви вірите всьому, що вам скажуть. Вам сказали… — Елен засміялася, — що Долохов мій коханець, — сказала вона по-французькому, із своєю грубою точністю мови, вимовляючи слово «коханець», як і всяке інше слово, — і ви повірили! Але що ж ви цим довели? Що ви довели цією дуеллю? Те, що ви дурень, que vous êtes un sot; то це ж усі знали! До чого це призведе? До того, щоб я стала посміховищем усієї Москви; до того, щоб кожен сказав, що ви з п'яних очей, не тямлячи себе, викликали на дуель чоловіка, до якого ви без підстав ревнуєте, — Елен дедалі більш підвищувала голос і запалювалась, — який є кращим за вас з усіх поглядів…

— Гм… гм, — мимрив П'єр, скривляючись, не дивлячись на неї і завмерши всім тілом.

— І чому ви могли повірити, що він мій коханець?.. Чому? Тому, що я люблю бути в його товаристві? Якби ви були розумніші і приємніші, то я б віддавала перевагу вашому.

— Не говоріть зі мною… благаю, — хрипко прошепотів П'єр.

— Чому мені не говорити! Я можу говорити і сміливо скажу, що виняткова та жінка, яка з таким чоловіком, як ви, не взяла б собі коханців (des amants), а я цього не зробила, — сказала вона. П'єр хотів щось промовити, глянув на неї чудними очима, виразу яких вона не зрозуміла, і знову ліг. Він фізично страждав у цю хвилину: йому спирало дух у грудях, і він не міг дихати. Він знав, що йому треба щось зробити, щоб припинити цю муку, але те, що він хотів зробити, було занадто страшне.

— Нам краще розстатися, — промовив він уривчасто.

— Розстатися, будь ласка, тільки якщо ви дасте мені маєтність, — сказала Елен… — Розстатися, ото чим злякали!

П'єр схопився з дивана і, хитаючись, кинувся до неї.

— Я тебе вб'ю! — крикнув він і, схопивши зі стола мармурову дошку з невідомою ще йому силою, ступив крок до неї і замахнувся на неї.