Розділ «Том другий»

За годину всі костюми пом'ялися й розладнались. Коркові вуса та брови розмазались по спітнілих, зашарілих і веселих обличчях. Пелагія Данилівна стала впізнавати ряджених, захоплювалась тим, як гарно були зроблені костюми, як до лиця вони, особливо панночкам, і дякувала всім за те, що так повеселили її. Гостей покликали вечеряти до вітальні, а в залі розпорядилися вгощенням дворових.

— Ні, в лазні ворожити, оце страшно! — казала за вечерею стара дівиця, що жила в Мелюкових.

— Чому? — спитала старша дочка Мелюкових.

— Та не підете, тут треба хоробрості…

— Я піду, — сказала Соня.

— Розкажіть, як це було з панночкою? — сказала друга Мелюкова.

— Та ось так, пішла одна панночка, — сказала стара дівиця, — взяла півня, два прибори — як слід, сіла. Посиділа, коли чує, раптом їде… з дзвінками, з бубонцями, під'їхали сани; чує, іде. Входить зовсім у образі людському, достеменно офіцер, прийшов і сів з нею за прибор.

— А! А!.. — закричала Наташа, з жахом витріщаючи очі.

— Та як же він так, і говорить?

— Так, як людина, все як має бути, і почав, і почав умовляти, а їй треба було б затримати його розмовами до півнів; а вона сторопіла; тільки сторопіла й затулилася руками. Він її і підхопив. Добре, що якраз дівчата прибігли…

— Ну, нащо лякати їх! — сказала Пелагія Данилівна.

— Мамусю, ви ж самі ворожили… — сказала дочка.

— А як це в амбарі ворожать? — спитала Соня.

— Та ось хоч би тепер, підуть до амбара та й слухають. Що почуєте: забиває, стукає — погано, а пересипає хліб — це на добре; а то буває…

— Мамо, розкажіть, що з вами було в амбарі.

Пелагія Данилівна усміхнулася.

— Та що ж, я вже забула… — сказала вона. — Адже ніхто з вас не піде?

— Ні, я піду; Пелагіє Данилівно, пустіть мене, я піду, — сказала Соня.

Ну, що ж, коли не боїшся.

— Луїзо Іванівно, можна мені? — спитала Соня.