— Наташо! тепер твоя черга. Заспівай мені що-небудь, — почувся голос графині, — чого ви повсідалися, наче змовники.
— Мамо! мені так не хочеться, — сказала Наташа, але разом з тим підвелася.
Усім їм, навіть і немолодому Діммлеру, не хотілось переривати розмови і виходити з куточка диванного, проте Наташа встала, і Микола сів за клавікорди. Як завжди, ставши на середину зали і вибравши найвигідніше місце для резонансу, Наташа почала співати улюблену п'єсу своєї матері.
Вона сказала, що їй не хотілось співати, але вона давно раніш і довго потім не співала так, як вона співала цього вечора. Граф Ілля Андрійович з кабінету, де він розмовляв з Митенькою, чув її спів і, як учень, що квапиться йти гратися, закінчуючи урок, плутався у словах, даючи розпорядження управителю, і, нарешті, замовк; і Митенька, теж слухаючи, мовчки з усмішкою стояв перед графом. Микола не зводив очей з сестри і разом з нею переводив дихання. Соня, слухаючи, думала про те, яка величезна різниця була між нею та її другом і як неможливо було їй хоч трохи бути такою чарівною, як її кузина. Стара графиня сиділа зі щасливо-смутною усмішкою і зі сльозами на очах, зрідка похитуючи головою. Вона думала і про Наташу, і про свою молодість, і про те, що в цьому майбутньому шлюбі Наташі з князем Андрієм є щось негоже і страшне.
Діммлер, підсівши до графині і заплющивши очі, слухав.
— Ні, графине, — сказав він нарешті, — це талант європейський, їй учитися нічого, цієї м'якості, ніжності, сили…
— Ой! як я боюсь за неї, як я боюсь, — сказала графиня, не пам'ятаючи, з ким вона говорить. Її материнське чуття говорило їй, що чогось занадто багато в Наташі, і що тому вона не буде щаслива. Наташа не закінчила ще співати, як до кімнати вбіг радісно-збуджений чотирнадцятилітній Петя із звісткою, що прийшли ряджені.
Наташа раптом зупинилась.
— Дурень! — закричала вона на брата, підбігла до стільця, впала на нього і заридала так, що довго потім не могла стишитися.
— Нічого, матусю, далебі нічого, так: Петя злякав мене, — казала вона, намагаючись усміхатись, але сльози все текли і схлипування стискали горло.
Ряджені дворові: ведмеді, турки, трактирники, панії, страшні і смішні, принісши з собою холод і веселощі, спочатку боязко тиснулися в передпокої; потім, ховаючись одне за одного, випхались до зали; і спочатку ніяково, а потім усе веселіше і дружніше почались пісні, танці, хороводи і святкові гри. Графиня, пізнавши людей і посміявшись з ряджених, пішла до вітальні. Граф Ілля Андрійович з осяйною усмішкою сидів у залі і хвалив ряджених. Молодь кудись зникла.
Через півгодини у залі між іншими рядженими з'явилась ще одна стара пані у фіжмах — це був Микола. Туркеня — це був Петя, паяц — Діммлер, гусар — Наташа і черкес — Соня, з вусами і бровами, намальованими корком.
Після поблажливого дивування, невпізнавання і похвал з боку неряджених, молодь визнала, що костюми такі гарні, що треба їх показати ще кому-небудь.
Микола, якому хотілось по чудовій дорозі прокатати всіх на своїй тройці, запропонував узяти з собою з дворових чоловік з десять ряджених і їхати до дядечка.
— Ні, що це ви його, старого, схвилюєте! — сказала графиня. — Та й нема де повернутися в нього. Вже коли їхати, то до Мелюкових.
Мелюкова була вдова з дітьми різного віку, також з гувернантками та гувернерами; жила вона за чотири версти від Ростових.
— От, ma chère, розумно, — підхопив, розворушившись цього вечора, старий граф. — Давай зараз наряджуся і поїду з вами. Вже я Пашету розворушу.
Та графиня не погодилась пустити графа: у нього всі ці дні боліла нога. Вирішили, що Іллі Андрійовичу їхати не можна, а що коли Луїза Іванівна (m-me Schoss) поїде, то панночкам можна їхати до Мелюкової. Соня, завжди боязка й соромлива, настійніше за всіх почала просити Луїзу Іванівну не відмовити їм.
Сонине вбрання було найкраще. Її вуса та брови напрочуд були їй до лиця. Всі казали їй, що вона дуже гарна, і вона була в невластивому їй збуджено-енергійному настрої. Якийсь внутрішній голос говорив їй, що сьогодні або ніколи вирішиться її доля, і вона в своєму чоловічому одягу здавалася зовсім іншою людиною. Луїза Іванівна погодилась, і через півгодини чотири тройки з дзвінками та бубонцями, знімаючи вищання і свистіння відрізами по морозному снігу, під'їхали до ганку.
Наташа перша дала тон святкових веселощів, і ці веселощі, заполонюючи одного по одному, дедалі більш посилювались і дійшли краю в той час, коли всі вийшли на мороз і, перемовляючись, перекликаючись, сміючись і кричачи, розсілися по санях.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Війна і мир. Том 1-2.» автора Толстой Л.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том другий“ на сторінці 106. Приємного читання.