Розділ «Том перший»

— Тільки пильнуйте, щоб вас не забрали з усіма вашими козаками, — сказав гренадер-француз.

Глядачі і слухачі-французи засміялися.

— Вас примусять танцювати, як за Суворова ви танцювали (on vous fera danser)[303], — сказав Долохов.

— Qu'est-ce qu'il chante?[304] — сказав один француз.

— De Histoire ancienne[305], — сказав другий, догадавшись, що йшлося про колишні війни. — L'Empereur va lui faire voir à votre Souvara, comme aux autres…[306]

— Бонапарте… — почав був Долохов, але француз перебив його.

— Нема Бонапарте. Є імператор! Sacré nom…[307] — сердито крикнув він.

— Чорти б його взяли, вашого імператора!

І Долохов по-російськи, грубо, по-солдатському вилаявся й» закинувши на плече рушницю, відійшов.

Ходімо, Іване Лукичу, — сказав він до ротного.

— Оце-то по-хранцузькому, — заговорили солдати в цепу. — Ану ти, Сидоров!

Сидоров підморгнув і, звертаючись до французів, почав швидко-швидко белькотіти незрозумілі слова:

— Карі, мала, тафа, сафі, мутер, каска, — лопотів він, намагаючись надавати виразних інтонацій своєму голосові.

— Го, го, го! ха, ха, ха, ха! Ух! Ух! — розлігся між солдатами, мимоволі через цеп передавшись і французам, грім такого здорового й веселого реготу, що після цього треба було, здавалося, розрядити рушниці, висадити в повітря заряди і розійтись усім якнайскоріше по домах.

Але рушниці зосталися зарядженими, бійниці в будинках та укріпленнях так само грізно дивилися вперед і так само, як і досі, залишились одна проти одної спрямовані, зняті з передків гармати.

XVI

Об'їхавши всю лінію військ од правого до лівого флангу, князь Андрій зійшов на ту батарею, що з неї, як казав штаб-офіцер, усе поле було видно. Тут він зліз з коня і зупинився біля крайньої з чотирьох знятих з передків гармат. Поперед гарматами ходив вартовий артилерист; він витягнувся був перед офіцером, але за зробленим йому знаком поновив своє рівномірне, нудотне ходіння. Ззаду гармат стояли передки, ще ззаду конов'язь та багаття артилеристів. Ліворуч, недалеко від крайньої гармати, був новий плетений курінь, з якого чутно було жваві офіцерські голоси.

Справді, з батареї відкривалась картина майже всього розташування російських військ і більшої частини ворога. Просто навпроти батареї, на обрії протилежного горба, видно було село Шенграбен; лівіше і правіше можна було розібрати в трьох місцях серед диму їхніх вогнищ маси французьких військ, яких, очевидно, більша частина була в самому селі та за горою. Лівіше села, в диму, неясно видніло щось схоже на батарею, але неозброєним оком не можна було добре розібрати. Правий фланг наш розташовувався на досить високому пагорку, що панував над позицією французів. По ньому розташована була наша піхота, і на самому краю видно було драгунів. У центрі, де й була та батарея Тушина, з якої розглядав позицію князь Андрій, був найпологіший і найрівніший спуск та під'йом до струмка, що відділяв нас від Шенграбена. Ліворуч війська наші примикали до лісу, де диміли вогнища нашої піхоти, яка рубала дрова. Лінія французів була ширша за нашу, і ясно було, що французи легко могли обійти нас з обох боків. Позад нашої позиції був крутий і глибокий яр, яким важко було відступати артилерії і кінноті. Князь Андрій, спершись ліктями на гармату й вийнявши бумажника, накреслив для себе план розташування військ. В двох місцях він олівцем поставив позначки, маючи намір сказати про них Багратіону. Він гадав, по-перше, зосередити всю артилерію в центрі, по-друге, кавалерію перевести назад, на той бік яру. Князь Андрій, постійно перебуваючи при головнокомандуючому, стежачи за рухами мас і загальними розпорядженнями і весь час працюючи над історичними описами боїв, і в цій майбутній битві мимоволі розмірковував перебіг воєнних дій тільки в загальних рисах. Перед ним поставали лише такого роду значні випадковості: «Якщо ворог поведе атаку на правий фланг, — казав він сам собі, — Київський гренадерський і Подольський єгерський повинні будуть удержувати свою позицію доти, поки резерви центра не підійдуть до них. У цьому разі драгуни можуть вдарити у фланг і відкинути їх. А в разі атаки на центр ми виставляємо на цьому пагорку центральну батарею і під її прикриттям стягуємо лівий фланг і відступаємо до яру ешелонами», — міркував він сам з собою…

Весь час, поки він був на батареї біля гармати, він, як це часто буває, не перестаючи, чув звуки голосів офіцерів, які гомоніли в курені, але не розумів жодного слова з того, що вони говорили. Раптом гомін з куреня вразив його таким задушевним тоном, що він мимохіть став прислухатися.

— Ні, голубчику, — мовив приємний і наче знайомий князеві Андрію голос, — я кажу, що коли б можливо було знати, що буде по смерті, тоді б і смерті ніхто з нас не боявся. Так-то, голубчику.