Розділ «Том перший»

Худорлявий, кволий на вигляд старенький полковий командир, з приємною усмішкою, з повіками, які більше ніж наполовину закривали його старечі очі, надаючи йому покірливого вигляду, під'їхав до князя Багратіона і прийняв його, як господар дорогого гостя. Він доповів князеві Багратіону, що проти йога полку була кінна атака французів, і що, хоч атаку цю відбито, полк втратив понад половину людей. Полковий командир сказав, що атаку було відбито, придумавши цю воєнну назву тому, що відбувалося в його полку; але він насправді сам не знав, що відбувалося за ці півгодини у ввірених йому військах, і не міг з певністю сказати, чи було відбито атаку, чи атака розбила його полк. На початку дій він знав лише те, що по всьому його полку стали літати ядра та гранати і вбивати людей, що потім хтось крикнув: «Кіннота», і наші почали стріляти. І стріляли досі — вже не в кінноту, яка зникла, а в піших французів, що з'явились у видолинку і стріляли по наших. Князь Багратіон нахилив голову на знак того, що все це було зроблено так, як він бажав і передбачав. Звернувшись до ад'ютанта, він наказав йому привести з гори два батальйони 6-го єгерського, повз які вони щойно проїхали. Князя Андрія в цю хвилину вразила зміна що сталася в обличчі князя Багратіона. Обличчя його виявляло ту зосереджену і щасливу рішучість, що буває в людини, коли вона гарячого дня наважилася кинутись у воду і бере останній розбіг. Не було ні невиспаних, тьмяних очей, ні вдавано глибокодумного вигляду: круглі, тверді, яструбині очі захоплено і трохи презирливо дивилися вперед, очевидно, ні на чому не зупиняючись, хоч у його рухах зоставалась попередня повільність і розміреність.

Полковий командир звернувся до князя Багратіона, просячи його від'їхати назад, бо тут було занадто небезпечно. «Годі-бо, ваше сіятельство, ради бога!» — казав він, за потвердженням позираючи на почтового офіцера, який одвертався від нього. «Ось, будьте ласкаві, дивіться!» Він замовк, щоб привернути увагу до куль, що безперервно вищали, співали і свистіли навколо них. Він говорив таким тоном просьби й докору, яким тесляр каже панові, що взявся за сокиру: «Нам не звикати, а ви ручки намозолите». Він говорив так, наче його самого не могли вбити ці кулі, і його напівзаплющені очі надавали його словам ще більшої переконливості. Штаб-офіцер теж почав умовляти разом з полковим командиром; але князь Багратіон не відповідав їм і тільки наказав перестати стріляти й построїтись так, щоб дати місце двом батальйонам, які підходили. В той час, як він говорив, повіяв вітер, і наче невидима рука потягнула з правого боку на лівий запону диму, що заслоняла видолинок, і протилежна гора з французами, які просувалися по ній, відкрилася перед ними. Всі очі мимохіть були спрямовані на французьку колону, що посувалася до них, звиваючись по уступах місцевості. Уже видно було волохаті шапки солдатів; уже можна було відрізнити офіцерів від рядових; видно було, як бився об древко їхній прапор.

— Гарно йдуть, — сказав хтось у Багратіоновому почті.

Голова колони спустилася вже у видолинок. Сутичка мала статися на цьому боці спуску…

Залишки нашого полку, який був у бою, поспішно шикуючись, відходили праворуч; з-за них, розганяючи відсталих, підходили струнко два батальйони 6-го єгерського. Вони ще не порівнялися з Багратіоном, а вже чутно було важкий, громіздкий крок, що його відбивала в ногу вся маса людей. З лівого флангу йшов ближче за всіх до Багратіона ротний командир, кругловидий, ставний мужчина з дурним, щасливим виразом обличчя, той самий, що вибіг з куреня. Він, видно, ні про що не думав у цю хвилину, крім того, що він браво пройде повз начальство.

З фрунтовим самозадоволенням він ішов легко на мускулистих ногах, наче плив, без найменшого зусилля витягуючись і відрізняючись цією легкістю від солдатів, що важко човгали за його кроком. Він ніс біля ноги вийняту тоненьку, вузеньку шпагу (гнуту шпажку, не схожу на зброю) і, оглядаючись то на начальство, то назад, не гублячи кроку, гучно повертався всім своїм сильним станом. Здавалося, всі сили душі його були спрямовані на те, щоб якнайкраще пройти повз начальство, і, почуваючи, що він виконує цю справу добре, він був щасливий. «Лівою… лівою… лівою…», здавалося, внутрішньо приказував він через кожен крок, і за цим тактом з різноманітно-суворими обличчями рухалася стіна солдатських постатей, обтяжених ранцями й рушницями, неначе кожен з цих сотень солдатів у думці через крок приказував: «лівою… лівою… лівою…» Товстий майор, сопучи і розрізнюючи крок, обминав куща по дорозі; відсталий солдат, захекавшись, боячись за свою несправність, із зляканим обличчям риссю доганяв свою роту; ядро, натискаючи повітря, пролетіло над головою у князя Багратіона та почту і в такт «лівою — лівою!» вдарилось у колону. «Зімкнись!» — скомандував, хизуючись голосом, ротний командир. Солдати дугою обминали щось у тому місці, куди впало ядро, і старий кавалер, фланговий унтер-офіцер, відставши біля вбитих, догнав свій ряд, підстрибнув, перемінив ногу, попав у крок і сердито оглянувся. «Лівою… лівою… лівою…», здавалося, чутно було з-за загрозливої мовчанки й одноманітного звуку одночасних ударів ніг об землю.

— Молодці, хлопці! — сказав князь Багратіон.

«Раді… ого-го-го-го-го!..» — розляглося по рядах. Понурий солдат, ідучи з лівого боку, не перестаючи кричати, оглянувся очима на Багратіона з таким виразом, неначе казав: «Самі знаємо»; другий, не озираючись і наче боячись загавитися, роззявивши рота, кричав і проходив.

Наказано було зупинитися і зняти ранці.

Багратіон об'їхав ряди, що пройшли повз нього, і зліз з коня. Він віддав козакові поводи, скинув і віддав бурку, розпростав ноги й поправив на голові кашкета. Голова французької колони, з офіцерами попереду, з'явилася з-під гори.

— З богом! — промовив Багратіон твердим, чутним голосом, на мить обернувся до строю і, трохи розмахуючи руками, незграбним кроком кавалериста, наче працюючи, пішов уперед по нерівному полю. Князеві Андрію здавалося, що якась непереможна сила веде його вперед, і він переживав велике щастя[309].

Уже близько ставали французи; уже князь Андрій, ідучи поруч з Багратіоном, ясно розрізняв перев'язі, червоні еполети, навіть обличчя французів. (Він ясно бачив одного старого французького офіцера, який вивернутими ногами у штиблетах, притримуючись за кущі, насилу йшов нагору.) Князь Багратіон не давав нового наказу і все йшов так само мовчки перед рядами. Раптом між французами тріснув один постріл, другий, третій… і по всіх, тепер уже розстроєних, ворожих рядах розійшовся дим і затріскотіла пальба. Кілька чоловік наших упало, серед них і кругловидий офіцер, який ішов так весело і старанно. Але в ту ж мить, як пролунав перший постріл, Багратіон оглянувся і вигукнув: «Ура!»

«Ура-а-а-а!» — протяглим криком пішло по нашій лінії і, переганяючи князя Багратіона й один одного, безладним, але веселим і збудженим натовпом побігли наші з гори за розстроєними французами.

XIX

Атака 6-го єгерського забезпечила відступ правого флангу. В центрі дія забутої батареї Тушина, який підпалив-таки Шенграбен, зупиняла рух французів. Французи гасили пожежу, розношувану вітром, і давали час відступати. Відступ центра через яр провадився поспішно й галасливо; проте війська, відступаючи, не плутались командами. Але лівий фланг, який одночасно й атакували й обходили переважаючі сили французів під начальством Ланна і який складався з Азовського й Подольського піхотних та Павлоградського гусарського полків, був розстроєний. Багратіон послав Жеркова до генерала лівого флангу з наказом негайно відступати.

Жерков жваво, не віднімаючи руки від кашкета, торкнув коня і помчав. Але тільки-но він від'їхав від Багратіона, як у нього невистачило духу, його охопив непереборний страх, і він не міг їхати туди, де було небезпечно.

Вирушивши до військ лівого флангу, він поїхав не вперед, де була стрілянина, а став шукати генерала й начальників там, де їх не могло бути, і тому не передав наказу.

Командування лівим флангом належало по старшинству полковому командирові того самого полку, який представлявся під Браунау Кутузову і в якому служив солдатом Долохов. А командування крайнього лівого флангу було призначене командирові Павлоградського полку, де служив Ростов, внаслідок чого виникло непорозуміння. Обидва начальники були дуже роздратовані один проти одного, і в той самий час, як на правому фланзі давно вже точився бій і французи вже почали наступ, обидва начальники були заклопотані переговорами, метою яких було образити один одного. А полки, як кавалерійський, так і піхотний, були вельми мало підготовлені до майбутньої битви. Люди полків, від солдата до генерала, не чекали бою і спокійно займалися мирними справами: годуванням коней — у кінноті, збиранням дров — у піхоті.

— Єсть він, однак, старший за мене в чин, — казав німець, гусарський полковник, червоніючи і звертаючись до ад'ютанта, який під'їхав, — то полишайт на нього робити, як він хоче. Я своїх гусарів не можу жертвувати. Сурмач! Грай відступ!

Та справа ставала спішною. Канонада і стрілянина, зливаючись, гриміли з правого боку і в центрі, і французькі капоти стрільців Ланна проходили вже греблю млина і вишиковувались на цьому боці за два рушничних постріли. Піхотний полковник подригуючою ходою підійшов до коня і, вилізши на нього і зробившись дуже рівним і високим, поїхав до павлоградського командира. Полкові командири з'їхалися з чемними поклонами і з прихованою злістю в серці.