Розділ «Том перший»

— Він би не міг цього зробити. Народ віддав йому владу лише для того, щоб він звільнив його від Бурбонів, і тому, що народ вбачав у ньому велику людину. Революція була великою справою, — продовжував мсьє П'єр, виказуючи цим одчайдушним і задирливим вставним реченням свою велику молодість та бажання все якнайскоріше висловити.

— Революція і царевбивство велика справа?.. Після цього… та чи не хочете перейти до того столу? — повторила Анна Павлівна.

— Contrat social[85], — з лагідною усмішкою сказав віконт.

— Я не кажу про царевбивство. Я кажу про ідеї.

— Так, ідеї грабунку, вбивства і царевбивства, — знову перебив іронічний голос.

— Це були крайності, звичайно, але не в них усе значення, а значення в правах людини, в емансипації від забобонів, у рівності громадян: і всі ці ідеї Наполеон зберіг у всій їх силі.

— Свобода і рівність, — презирливо сказав віконт, наче наважившись, нарешті, серйозно довести цьому юнакові всю дурість його промов, — усе гучні слова, які давно вже скомпрометувалися. Хто ж не любить свободи і рівності? Ще спаситель наш проповідував свободу і рівність. Хіба після революції люди стали щасливішими? Навпаки. Ми хотіли свободи, а Бонапарте знищив її.

Князь Андрій, усміхаючись, поглядав то на П'єра, то на віконта, то на господиню. В першу хвилину П'єрової вихватки Анна Павлівна жахнулася, хоч була звична до вищого світу; але коли вона побачила, що, незважаючи на блюзнірські промови, які виголосив П'єр, віконт не втрачав самовладання, і коли вона переконалася, що зам'яти цих промов уже не можна, вона набралася сили і, приєднавшись до віконта, напала на промовця.

— Mais, mon cher m-г Pierre[86], — сказала Анна Павлівна, — як же ви пояснюєте велику людину, яка могла стратити герцога, нарешті, просто людину, без суду й без провини?

— Я б спитав, — сказав віконт, — як monsieur пояснює вісімнадцяте брюмера? Хіба це не ошуканство? C'est un escamotage, qui ne ressemble nullement à la manière d'agir d'un grand homme[87].

— А полонені в Африці, яких він повбивав? — сказала маленька княгиня. — Це жах! — І вона пересмикнула плечима.

— C'est un roturier, vous aurez beau dire[88], — сказав князь Іполит.

Мсьє П'єр не знав, кому відповідати, оглянув усіх і усміхнувся. Усмішка в нього була не така, що зливається з неусмішкою, як у інших людей. У нього, навпаки, коли приходила усмішка, то раптом, миттю зникало серйозне і навіть трохи понуре обличчя і з'являлося інше — дитяче, добре, навіть дурнувате і нібито перепрошуюче.

Віконтові, який бачив його вперше, стало ясно, що цей якобінець зовсім не такий страшний, як його слова. Всі замовкли.

— Як ви хочете, щоб він усім відповідав разом? — сказав князь Андрій. — До того ж у вчинках державної людини треба розрізняти вчинки приватної особи, полководця чи імператора. Мені так здається.

— Авжеж, певна річ, — підхопив П'єр, зрадівши, що йому виступає підмога.

— Не можна не визнати, — говорив далі князь Андрій, — Наполеон як людина великий на Аркольському мості, в госпіталі в Яффі, де він чумним подає руку, але… але є інші вчинки, які трудно виправдати.

Князь Андрій, явно бажаючи пом'якшити незграбність П'єрових слів, підвівся, збираючись їхати і даючи знак дружині.

Раптом Іполит встав і, знаками рук зупиняючи всіх і просячи присісти, заговорив:

— Ah! aujourd'hui on m'a raconté une anecdote moscovite, charmante: il faut que je vous en régale. Vous m'excusez, vicomte, il faut que je raconte en russe. Autrement on ne sentira pas le sel de l'histoire[89].