Розділ «Том перший»

— Дорогий мій, ви благодійник! Я іншого й не чекала од вас; я знала, які ви добрі.

Він хотів піти від неї.

— Стривайте, два слова. Une fois passé aux gardes…[68] — Вона запнулася. — Ви в гарних взаєминах з Михайлом Іларіоновичем Кутузовим, рекомендуйте йому Бориса в ад'ютанти. Тоді б я була спокійна, і тоді б уже…

Князь Василь усміхнувся.

— Цього не обіцяю. Ви не знаєте, як обсідають Кутузова відтоді, як його призначено головнокомандуючим. Він мені сам казав, що всі московські панії змовилися віддати йому всіх своїх дітей в ад'ютанти.

— Ні, обіцяйте, я не пущу вас, любий благодійнику мій.

— Папа, — знову тим самим тоном повторила красуня, — ми спізнимося.

— Ну, au revoir[69], прощавайте. Бачите?

— То завтра ви доповісте государеві?

— Неодмінно, а Кутузову — не обіцяю.

— Ні, обіцяйте, обіцяйте, Basile[70], — сказала вслід йому Анна Михайлівна з усмішкою молодої кокетки, яка колись, мабуть, була їй властива, а тепер так не пасувала до її виснаженого обличчя.

Вона, видно, забула свої роки і вживала, за звичкою, всіх старовинних жіночих засобів. Але тільки-но він вийшов, обличчя її знову прибрало того самого холодного, вдаваного виразу, що був на ньому раніш. Вона повернулася до гуртка, в якому віконт усе ще розповідав, і знову зробила вигляд, що слухає, чекаючи, коли можна буде їхати, бо справа її була зроблена.

— Але як ви дивитесь на всю цю останню комедію du sacre de Milan?[71] — сказала Анна Павлівна. — Et la nouvelle comédie des peuples de Gênes et de Lucques, qui viennent présenter leurs voeux à M. Buonaparte. M. Buonaparte assis sur un trône, et exauçant les voeux des nations! Adorable! Non, mais c'est à en devenir folle! On dirait, que le monde entier a perdu la tête[72].

Князь Андрій усміхнувся, дивлячись просто в обличчя Анні Павлівні.

— «Dieu me la donne, gare à qui la touche», — промовив він (слова Бонапарте, сказані при накладанні корони). — On dit qu'il a été très beau en prononçant ces paroles[73], — додав він і ще раз повторив ці слова по-італійськи: «Dio mi la dona, guai a chl la tocca».

— J'espère enfin, — провадила далі Анна Павлівна, — que ça a été la goutte d'eau qui fera déborder le verre. Les souverains ne peuvent plus supporter cet homme, qui menace tout[74].

— Les souverains? Je ne parle pas de la Russie, — сказав віконт чемно і безнадійно. — Les souverains, madame! Qu'ont Ils fait pour Louis XVII, pour la reine, pour madame Elisabeth? Rien, — продовжував він, запалюючись. — Et croyez-moi, ils subissent la punition pour leur trahison de la cause des Bourbons. Les souverains? Ils envoient des ambassadeurs complimenter l'usurpateur[75].

І він, презирливо зітхнувши, знову змінив положення. Князь Іполит, який довго дивився в лорнет на віконта, раптом при цих словах повернувся всім тілом до маленької княгині і, попросивши в неї голку, став показувати їй, малюючи голкою на столі, герб Конде. Він витлумачував їй цей герб з таким значущим виглядом, наче княгиня просила його про це.

— Bâton de gueules, engrêlé de gueules d'azur — maison Condé[76], — казав він.

Княгиня, усміхаючись, слухала.