Розділ «Том перший»

— Як на місце — повинен бути ворог? — знову повторив Ростов.

— Може, він, а може, й так, — промовив гусар, — діло нічне. — Ну! пустуй! — крикнув він на свого коня, що ворушився під ним.

Кінь Ростова теж квапився, бив ногою об мерзлу землю, прислухаючись до звуків і придивляючись до вогнів. Галас дедалі посилювався і злився в суцільне гудіння, яке могла учинити лише кількатисячна армія. Вогні ширше й ширше розкидалися, певно, по лінії французького табору. Ростову вже не хотілося спати. Веселий, тріумфуючий галас у ворожій армії збудливо впливав на нього. «Vive l'empereur, l'empereur!»[375] — уже ясно було чути тепер Ростову.

— А недалеко, — мабуть, за струмком, — сказав він до гусара, що стояв біля нього.

Гусар лише зітхнув, нічого не відповідаючи, і прокашлявся сердито. По лінії гусарів залунав тупіт вершника, що їхав риссю, і з нічного туману раптом виросла, здаючись величезним слоном, постать гусарського унтер-офіцера.

— Ваше благородіє, генерали! — сказав унтер-офіцер, під'їжджаючи до Ростова.

Ростов, усе оглядаючись на вогні й галас, поїхав з унтер-офіцером назустріч декільком вершникам, що їхали по лінії. Один був на білому коні. Князь Багратіон і князь Долгоруков з ад'ютантами виїхали подивитися на чудне явище — вогні та галас у ворожій армії. Ростов під'їхав до Багратіона, відрапортував йому і приєднався до ад'ютантів, вслухаючись у те, що говорили генерали.

— Повірте, — казав князь Долгоруков, звертаючись до Багратіона, — що це ніщо більш як хитрість: він відступив і в ар'єргарді наказав запалити вогні й галасувати, щоб обманути нас.

— Навряд, — сказав Багратіон, — звечора я їх бачив на тому горбі; коли пішли, то й звідти знялися. Пане офіцер, — звернувся князь Багратіон до Ростова, — стоять там ще його фланкери?

— Звечора стояли, а тепер не можу знати, ваше сіятельство. Накажіть, я з'їжджу з гусарами, — сказав Ростов.

Багратіон зупинився і, не відповідаючи, в тумані намагався розглядіти обличчя Ростова.

— А що ж, подивіться, — сказав він, помовчавши трохи.

— Слухаю.

Ростов дав остроги коневі, гукнув унтер-офіцера Федченка та ще двох гусарів, наказав їм їхати за собою і риссю помчав з гори в тому напрямі, де тривав галас. Ростову й моторошно і весело було їхати самому з трьома гусарами туди, в цю таємничу й небезпечну туманну далину, де ніхто не був раніш за нього. Багратіон крикнув йому з гори, щоб він не їхав далі струмка, але Ростов удав, ніби він не чув його слів, і, не зупиняючись, їхав далі й далі, раз у раз обманюючись, приймаючи кущі за дерева і вибої за людей і щоразу з'ясовуючи свої обмани. Спустившись риссю з гори, він уже не бачив ні наших, ні ворогових вогнів, але голоснішими, яснішими чув вигуки французів. В улоговині він побачив перед собою щось схоже на річку, але, доїхавши до неї, розглядів проїжджену дорогу. Виїхавши на дорогу, він притримав коня, вагаючись: їхати нею чи перетяти її і їхати чорним полем під гору. Їхати дорогою, що виднілася крізь туман, було безпечніше, бо скоріше можна було розглядіти людей. «Давай за мною», — промовив він, перетяв дорогу і став підніматись галопом на гору, до того місця, де звечора стояв французький пікет.

— Ваше благородіє, ось він! — промовив ззаду один з гусарів.

І не встиг ще Ростов розглядіти те, що раптом зачорніло в тумані, як блиснув вогник, клацнув постріл, і куля, неначе жаліючись на щось, задзижчала високо в тумані й вилетіла зі слуху. Друга рушниця не вистрілила, але блиснув вогник на панівці. Ростов повернув коня і галопом поїхав назад. Ще розітнулися в різних проміжках чотири постріли і на різні тони заспівали кулі десь у тумані. Ростов притримав коня, повеселілого так само, як він, од пострілів, і поїхав ступою. «Ну-бо ще, ну-бо ще!» — казав у його душі якийсь веселий голос. Але пострілів більш не було.

Тільки під'їжджаючи до Багратіона, Ростов знову пустив свого коня в галоп і, тримаючи руку біля козирка, під'їхав до нього.

Долгоруков усе наполягав на своїй думці, що французи відступили і лише для того, щоб обдурити нас, розклали вогнища.

— Що ж це доводить? — казав він у той час, як Ростов під'їхав до них. — Вони могли відступити й залишити пікети.

— Видно, що не всі пішли звідси, князю, — сказав Багратіон. — До завтрашнього ранку, завтра про все дізнаємось.