Розділ «Том перший»

Кутузов займав невеликий дворянський замок біля Остраліц. У великій вітальні, що стала кабінетом головнокомандуючого, зібралися: сам Кутузов, Вейротер і члени військової ради. Вони пили чай. Чекали тільки князя Багратіона, щоб розпочати військову раду. О восьмій годині приїхав Багратіонів ординарець з вісткою, що князь бути не може. Князь Андрій прийшов доповісти про це головнокомандуючому і, користуючись дозволом бути присутнім на раді, що його раніш дав йому Кутузов, зостався в кімнаті.

— Князь Багратіон не буде, тому ми можемо починати, — сказав Вейротер, квапливо встаючи зі свого місця і наближаючись до стола, на якому була розкладена величезна карта околиць Брюнна.

Кутузов, у розстебнутому мундирі, з якого, немовби звільнившись, випливла на комір його гладка шия, сидів у вольтерівському кріслі, поклавши симетрично пухлі старечі руки на підлокітники, і майже спав. На звук голосу Вейротера він із зусиллям розплющив єдине око.

— Так, так, будь ласка, а то пізно, — промовив він і, кивнувши головою, опустив її і знову заплющив очі.

Коли спочатку члени ради думали, що Кутузов вдає, ніби він спить, то звуки, які він робив носом під час дальшого читання, доводили, що в цю хвилину для головнокомандуючого йшлося про значно важливіше, ніж про бажання виявити своє презирство до диспозиції чи хоч би там до чого: йшлося для нього про нестримне вдоволення людської потреби — сну. Він справді спав. Вейротер з порухом людини, занадто занятої для того, щоб гаяти хоч одну хвилину часу, глянув на Кутузова і, переконавшись, що він спить, узяв папір і голосно, в одному тоні почав читати диспозицію майбутнього бою під заголовком, який він теж прочитав:

«Диспозиція до атаки ворожої позиції позад Кобєльніца і Сокольніца, 20-го листопада 1805 року».

Диспозиція була дуже складна й важка. В оригінальній диспозиції писалося:

Da der Feind mit seinem linken Fluegel an die mit Wald be-deckten Berge lehnt und sich mit seinem rechten Fluegel laengs Kobelnitz und Sokolnitz hinter die dort befindlichen Teiche zieht, wir im Gesentheil mit unserem linken Fluegel seinen rechten sehr debordiren, so ist es vortheilhaft letzteren Fluegel des Feindes zu attakiren, besonders wenn wir die Doerfer Sokolnitz und Kobelnitz im Besitze haben, wodurch wir dem Feind zu-glelch in die Hanke fallen und ihn auf der Flaeche zwischen Schlapanitz und dem Thuerassa-Walde verfolgen koennen, indem wir dem Defileen von Schlapanitz und Bellowitz ausveichen, welche die feindliche Front decken. Zu diesem Endzwecke ist es noethig… Die erste Kolonne marschirt… die zweite Kolonne marschirt… die dritte Kolonne marschirt…[372] і т. ін., — читав Вейротер. Генерали, здавалося, неохоче слухали важку диспозицію. Білявий високий генерал Буксгевден стояв, спершись спиною на стіну і, зупинивши свої очі на вогнику свічки, здавалось, не слухав і навіть не хотів, щоб думали, що він слухає. Просто навпроти Вейротера, спрямувавши на нього погляд своїх блискучих одвертих очей, у войовничій позі, сперши руки з вигнутими назовні ліктями на коліна, сидів рум'яний Милорадович, з піднятими вусами і плечима. Він уперто мовчав, дивлячись в обличчя Вейротера і зводив з нього очі лише тоді, коли австрійський начальник штабу замовкав. У цей час Милорадович значущо оглядався на інших генералів. Але із значення цього значущого погляду не можна було зрозуміти, Згоден він був чи не згоден, задоволений чи незадоволений з диспозиції. Ближче за всіх до Вейротера сидів граф Ланжерон і з тонкою усмішкою південного французького обличчя, що не покидала його за весь час читання, дивився на свої тонкі пальці, які швидко обертали за ріжки золоту табакерку з портретом. У середині одного з довжелезних періодів він зупинив обертальний рух табакерки, підвів голову і з неприємною чемністю на самих кінцях тонких губ перебив Вейротера і хотів сказати щось; але австрійський генерал, не перериваючи читання, сердито насупився й замахав ліктями, немовби кажучи: потім, потім ви мені скажете свої думки, тепер, будь ласка, дивіться на карту і слухайте. Ланжерон звів очі вгору з виразом подиву, оглянувся на Милорадовича, мовби питаючи пояснення, але зустрівши значущий без ніякого значення погляд Милорадовича, сумовито опустив очі і знову заходився вертіти табакерку.

— Une leçon de géographie[373], — промовив він ніби сам до себе, але досить голосно, щоб його чули.

Пржебишевський з шанобливою, але гідною чемністю пригнув рукою вухо до Вейротера, маючи вигляд людини, до краю захопленої читанням. Маленький на зріст Дохтуров сидів просто навпроти Вейротера з старанним і скромним виглядом і, нагнувшись над розкладеною картою, сумлінно вивчав диспозицію і невідому йому місцевість. Він кілька разів просив Вейротера повторити недобре почуті слова і трудні назви сіл. Вейротер виконував його бажання, і Дохтуров записував.

Коли читання, що тривало понад годину, закінчилось, Ланжерон, знову зупинивши табакерку і не дивлячись на Вейротера й ні на кого зокрема, почав говорити про те, як важко виконати таку диспозицію, де положення ворога мислиться відомим, тимчасом як положення це може бути нам невідомим, бо ворог перебуває у русі. Ланжеронові заперечення були слушні, але було очевидно, що мета цих заперечень полягала переважно в бажанні дати відчути генералові Вейротеру, який так самовпевнено, як школярам-учням, читав свою диспозицію, що він мав справу не з самими дурнями, а з людьми, які могли і його повчити у воєнній справі Коли замовк одноманітний звук голосу Вейротера, Кутузов розплющив очі, як мірошник, який прокидається, коли замовкає усипний звук млинових коліс, прислухався до того, що говорив Ланжерон, і неначе кажучи: «а ви все ще про ці дурниці!», скоренько заплющив очі і ще нижче опустив голову.

Намагаючись якомога дошкульніше образити Вейротера в його авторському воєнному самолюбстві, Ланжерон доводив, що Бонапарте легко може атакувати, замість того, щоб бути атакованим, і внаслідок того зробить усю цю диспозицію цілковито безкорисною. Вейротер на всі заперечення відповідав твердою презирливою усмішкою, очевидно заздалегідь приготовленою для всякого заперечення, незалежно від того, що йому говорили б.

— Якби він міг атакувати нас, то він сьогодні це зробив би, — сказав він.

— Ви, отже, думаєте, що він безсилий? — сказав Ланжерон.

— Навряд чи в нього набереться сорок тисяч війська, — відповів Вейротер з усмішкою лікаря, якому фельдшерка хоче вказати спосіб лікування.

— У такому разі він іде на свою загибель, чекаючи нашої атаки, — з тонкою іронічною усмішкою сказав Ланжерон, за потвердженням оглядаючись знову на найближчого Милорадовича.

Але Милорадович, очевидно, в цю хвилину думав найменше про те, про що сперечалися генерали.

— Ma foi[374], — сказав він, — завтра все побачимо на полі бою.

Вейротер усміхнувся знову тією усмішкою, яка говорила, ще йому смішно й чудно зустрічати заперечення від російських генералів і доводити те, в чому не тільки він сам був надто добре впевнений, а в чому він запевнив і государів імператорів.

— Ворог погасив вогні, і чутно безперервний гамір у його таборі, — сказав він. — Що це означає? — Або він відходить, чого одного ми повинні боятися, або він змінює позицію (він усміхнувся). Та навіть якби він зайняв позицію в Тюрасі, він лише звільняє нас від великого клопоту, і розпорядження всі, до найменших подробиць, зостаються ті самі.