Розділ «Частина І Пошукова експедиція Мула»

Із часом виникла торгівля, тож, можливо, Тазенда дійшла висновку, що така справа значно прибутковіша. Жителі Россема вже не отримували бездоганні вироби Імперії, але навіть тазендійські машини та харчі були кращими за рідний мотлох. Привозили і жіночий одяг – кращий від сірого домотканого вбрання, і це вже було не абищо!

Таким побитом галактична історія знову потекла собі тихомирно, а селяни знову порпалися у своїй землі.

Вийшовши з хати, Нарові чхнув у бороду. Перший сніг уже сіявся на тверду землю, і тьмяне небо вкрили рожеві хмари. Він уважно глянув угору і вирішив, що бурі не буде. Можна без проблем поїхати до Джентрі і позбутися надлишків зерна, обмінявши їх на консерви, яких потім вистачить на довгу зиму.

Він розвернувся і, відчинивши двері, гаркнув:

– Ти машину заправив, довбню?

Зсередини хтось відгукнувся. До цього голосу приєднався найстарший син Нарові, чия коротенька борідка була ще похлоп’ячому ріденькою.

– Машина, – похмуро відповів він, – заправлена і добре їде, але осі в поганому стані. Моєї вини тут нема. Я вже казав тобі, що тут потрібен спеціаліст.

Старий відступив, глянув на свого сина і, насупивши брови, підняв підборіддя.

– То, може, я в цьому винен? Де і як я тобі візьму того спеціаліста? Хіба в мене був за ці п’ять років нормальний урожай? Чи, може, мою худобу болячки не мучили? Чи, може, звірі самі із себе шкуру знімали…

– Нарові! – з хати пролунав добре знайомий голос, зупинивши чоловіка на півслові. Він пробурчав: – Добре, добре… тепер ще й твоя мати мусить утрутитися у справи між батьком і сином. Виведи машину і простеж за тим, щоб причепи були надійно закріплені.

Він плеснув руками у рукавицях і ще раз глянув на небо. Над головою клубилися тьмяно-червоні хмари, а в проміжках між ними визирало синє холодне небо. Сонце ховалося за цим покровом.

Він уже збирався опустити голову, коли його очі зачепилися за щось у небі, палець мимоволі піднявся вгору, і він широко роззявив рота, забувши, що надворі мороз.

– Жінко, – різко гукнув він. – Йди-но сюди, стара.

Із вікна вигулькнуло обурене обличчя. Жінчині очі простежили за його пальцем, а тоді почулося охання. Скрикнувши, дружина збігла вниз дерев’яними сходами, спішно закутуючись у теплу хустку та якесь рядно. Коли вона зупинилася біля чоловіка, рядно абияк укривало її голову та вуха, а хустка неохайно звисала з плечей.

– Це ж корабель із зовнішнього космосу, – прогугнявила вона.

Нарові сердито відповів:

– Звичайно, а що ж іще це може бути? У нас гості, стара, гості!

Корабель повільно спускався на голе замерзле поле на північній ділянці ферми Нарові.

– Але що ж нам робити? – охнула жінка. – Чи можемо ми проявити до цих людей гостинність? Чи підійде їм долівка нашої халупи і залишки вчорашнього кукурудзяного коржа?

– То їм іти до наших сусідів чи що? – Нарові, який вже аж побуряковів від холоду, своїми руками у хутряних рукавичках схопив жінку за дужі плечі.