Розділ «Частина І. ПСИХОІСТОРИКИ»

— Ви готувалися до виїзду протягом двох років?

— Двох з половиною. Звичайно ж, ми не могли бути впевненими, що він обере Термінус, але сподівалися, що так буде, і діяли відповідно до цього припущення…

— Але чому, докторе Селдон? Чому ви домовилися про заслання? Хіба не краще було б контролювати події тут, на Тренторі?

— Є кілька причин. Працюючи на Термінусі, ми матимемо підтримку Імперії без усіляких побоювань, що ми можемо поставити під загрозу імперську безпеку.

— Але ви викликали ці побоювання, щоб змусити їх відправити вас на заслання. Я однаково не розумію.

— Двадцять тисяч родин, імовірно, не поїхали б на край Галактики з власної волі.

— Але навіщо їх потрібно до цього змушувати? — Ґаал зробив паузу. — Можна мені дізнатися?

Селдон відповів:

— Ще ні. Поки цього достатньо — ви знаєте, що один із наукових притулків буде засновано на Термінусі. Ще один — на іншому кінці Галактики, скажімо, — він усміхнувся, — на краю зірок. Що ж стосується решти, то я скоро помру і ви побачите більше, ніж я. Ні-ні. Обійдімося без шоку та добрих побажань. Мої лікарі кажуть, що я проживу не більше, ніж рік чи два. Але я зробив у житті все, що хотів, і за таких обставин, коли краще було померти.

— А що буде після того, як ви помрете, сер?

— Що ж, цим займуться мої наступники — можливо, навіть ви самі. І ці наступники зможуть використати останній штрих у схемі і спровокувати бунт на Анакреоні в потрібний час і в правильному порядку. Після цього події можуть розвиватися самі.

— Не розумію.

— Зрозумієте. — Зморшкувате обличчя Селдона ставало спокійним і водночас утомленим. — Більшість полетить на Термінус, але дехто залишиться. Це буде легко влаштувати. Але що стосується мене, — завершив він пошепки, так тихо, що Ґаал ледве почув, — я свою справу зробив.