Розділ «Морозенко»

– Так я, мамо, похвалився Федорові, що в нас рукавички немає. Хай я завтра в обід сам йому віддам, а то в брехунах зостануся.

– Ну, добре. Хай і по-твоєму буде! – одказала, зітхнувши, Катря й почала в хаті поратись.

Пилипко собі буцім загрався, а тим часом пригадував, куди б його заховати рукавичку, щоб мати не побачила. Він тепер каявся, що похвалився матері про неї. Не похвалися – мати б нічого не знала, не клопоталася, а тепер не одстане, одно товктиме: не ходи та не ходи.

Тільки що мати вийшла чогось надвір, він зразу схопився, метнув очима по хаті, побачив непримітне місце між піччю і паколом від полу і мерщій ткнув туди рукавичку.

– Сиди там та не писни! – скрикнув на неї й посваривсь невеличким пальчиком, мов на кого живого.

Рукавичка виставила до його напалька, наче глузуючи, дражнила: «Отже візьму та й похвалюся! От тільки мати на поріг, а я зараз їй на очі!»

– Бач, яка осоружна: я її прошу, а вона мов нарошне виставляється!.. Підожди ж ти!

І він побрався аж під піл, щоб переховати рукавичку. Катря, вернувшись знадвору, здивувалася – де се Пилипко? куди йому дітися? «Чи не на печі?» – подумала і, не сподіваючись нічого, підійшла до полу, зазираючи на піч.

– Сину! де ти? – спитала.

– Гарр… – загаркав Пилипко з-під полу, вдряпнувши матір за чобіт. Катря з жаху одскочила аж насеред хати.

– Ненечко! Матіночко! Злякалася? – вискочивши з-під полу, скрикнув Пилипко й повис у неї на руках.

Він усміхнувся до неї і рожевим своїм личеньком, і ясними оченятами, і білими, мов жорновки, зубенятами.

– Нехай тобі, сину, добро сниться, як ти злякав мене! – промовила вона, піднімаючи його вгору, і пригорнула до себе.

Пилипко вчепився за материну шию руками, припав до неї головою і так утішно на всю хату залився! Не маючи з ким погратися, він пустував тепер хоч із матір’ю.

Мати собі раділа. Ха и дитина краще бавиться, ніж буде сушити себе важкими думками! Поцілувавши сина в лоб і в розхристану голу душу, аж тричі міцно поцілувавши, вона донесла його до полу й, положивши на тонкі дранички, ще раз поцілувала. Не знать де й ділася недавня туга, сум та журба гірка.

– Моя дитиночко рідна! Мій синочку коханий! Краще так забавлятися, ніж підеш куди не знать за чим! – нагадала знову Катря.

– Та я ж вам казав уже, мамо, що не піду! Які-бо ви неймовірні! – обізвався він з докором.

– Чую, чую, моя дитино! Я знаю – ти слухняний, ти послухаєшся своєї матері! – палко шептала Катря, а проте думка про синові заміри не кидала її голови.

Вона зійшла до неї й тоді, як Катря послалася й лягла з сином спати. Через те вона й на добраніч загомоніла з сином: щоб одвернути його від його заміру йти посипати, стала лякати Морозенком, що вкусив Оленчиного Андрійка за пальчик.

– Та я, мамо, не боюся Морозенка, – одказав Пилипко, – не страшний він мені! Андрійко малий, не знав, що робити, то він його і вкусив за пальчик, а я не боюся його!.. Якби він став мене кусати, то я б його по зубах, по зубах!