Розділ «Морозенко»

Прийди ти до нас

Звеселити нам час! –

все кругом пищало, верещало, гуло.

Аж ось з’явилося й Віхало. Товсте та кругле, наче здоровенна копиця, воно десь із-за дерева взялося і, вхопившись за верхів’я гілок цупкими лапастими руками, почало опускатися серед поляни. Товсті, як лантухи, його ноги в повітрі гойдалися, снігова одежа на йому крутилася, лопотіла, а кустрата голова на всі боки майтолалася.

– Помочі дайте! Помочі дайте!.. Піддержуйте, щоб не впав, бува, я та не забився, – товстим хриплим голосом загукало Віхало.

Сніжинки з інеєм ще більше закрутилися, стовпом здіймаючись угору, і той стовп підвели під Віхало.

– Ху-у! заморився! – сказало Віхало і по стовпу почало спускатися на поляну.

– Гу-гу-у-у! – загуло Віхало, і все кругом його закрутилося.

У Пилипка потемніло в очах, голова кругом заходила, у вухах дзвонило, мов у дзвони, гадки почали меркнути, зникати. Його щось хитає, колише.

Засни, засни, мій синочку,

Малая дитино! –

чує він, наче крізь сон, чийсь любий голос. То мати над ним котка співає чи хто інший? Ні, то не матусин голос, то хтось другий над ним нахилився. «Чого ж воно тісно так стало? Хто се на мене таким холодом дише? – плутається в Пилипковій голові. – Се ти, дідугане Морозе? се твої лихі вчинки?»

– На щастя, на здоров’я, на новий рік!..

Загуло в Пилипка у вухах, тисяча свічок засвітила в очах, і він побачив дідугана Морозенка. Здоровенна, наче винницький казан, голова його була закустрана цілим оберемком білого снігу, довга, як помело, борода виплетена з товстих віскряків криги; товсті настобурчені брови густо покриті білим інеєм, а сіро-зелені очі, наче Волосожари, виблискують холодним світом. Тихо схилився він над Пилипком, подививсь, мов милувався, на його личенько біле, покійне і, світнувши хижими очима, приложивсь до теплих ще устоньків Пилипкових своїми холодно-палючими устами. Не зітхнув Пилипко, не струснувся!.. Все в йому й кругом його затихло, покрилося темним холодним спокоєм…

4

Вже білий світ носився понад землею; надумалось сонце вставати й послало вперед себе аж два червоні стовпи. Стоять вони на краю неба, піднялися високо вгору, буяють своїм червоним світом, пророкують людям щось лихе на сьогодні…

На щастя, на здоров’я, на новий рік!

Роди, боже, жито, пшеницю і всяку пашницю, –

почулося Катрі крізь сон.

Вона кинулась, одкрила очі та й не стямилася. Де лежав Пилипко, тільки слід його: чорніє діряве ряденце, бовваніє прим’ята подушка.