Розділ «Бурлачка»

Всі Паляникові діти знялися з призьби, неначе горобці, кинулись до тину і повилазили на тин. Василина прожогом побігла до воріт.

Шум наближався. З-за вугла вилетіла пара коней, а за кіньми з’явився довгий німецький фургон. В передку сиділи музики і грали. На полудрабку стримів, як півень на сідалі, жидок Лейба, довгий та сухий, як комар, в рябенькому шлафроці та в чорнім картузі. Чорна борода стриміла клином уперед; довгий, сухий ніс неначе націлився клювати в потилицю одного музику. З полудрабка теліпались довгі кінці пояска, пришитого ззаду до шлафрока на стані. За першим фургоном викотився з-за вугла другий. На обох фургонах було повнісінько дівчат та хлопців. Дівчата й хлопці сиділи на соломі на дні фургонів, підобгавши ноги, обсіли й полудрабки, неначе кури сідало. Погоничі свистіли, ляскали батогами по конях. Панські ситі та баскі коні басували. Лейба підскакував на полудрабку, аж в його борода тряслася.

Фургони зрівнялись з Паляниковими ворітьми й стали. На кутку забрехали собаки, поспинавшись на тини.

В усіх дворах заворушились люди і позбігались до воріт. Дітвора обсіла тини, повилазила на повітки. З’явилась якась проява, нечувана й небачена в Комарівці.

Жид обернувся до Паляникових воріт і почав викликати якраз так, як викликають діди на ярмарках.

– Мир хрещений, усі люди добрі! послухайте, що маю казати. Пан Ястшембський, журавський посесор, закликає вас до себе на роботу, на буряки, дає по восьмигривенику на день на його харчах; для дівчат та хлопців гратимуть двічі на день музики, ще й фургонами привезуть назад до господи! – викликав Лейба такою чистою українською мовою, що, заплющивши очі, можна було б подумати, нібито викликає на ярмарку якийсь дід.

– Сідай, чорнобрива, на віз та їдь до нашого пана на буряки, – гукнув Лейба до Василини, – матимеш гроші, хліб, сіль ще й музики на присмаку.

Василина почервоніла, як маківка. В неї очі заблищали. Дівчата, хлопці, музики, шум, регіт, жарти – все було якось по-празниковому. А музики знов втяли козачка: скрипка знов заспівала, а решето знов забряжчало. У Василини аж жижки задрижали до танців.

– Ой матіночко, серденько! Пустіть мене на буряки, – сказала Василина до матері.

– Як же ти поїдеш не обідавши? – спитала мати.

– Ой матіночко! Не хочу я й обідати. Вкиньте мені в торбину шматок хліба та сала, та й буде з мене. Їй-богу, поїду! Он і Марина, й Олена, й Гапка, й Одарка. Пустіть мене хоч на один день, – просилась Василина.

Дівчата з воза вгляділи Василину і почали кричати до неї та закликати.

– Прокопе! чи пустиш Василину? – спитала Одарка в чоловіка.

– Та про мене, нехай їде. Журавка не за горами. Грошей треба. З’їжа велика. Нехай їде заробляти. Одначе журавський посесор поступається більшою платою, ніж наш пан, – сказав Паляник.

Василина кинулась у хату, вхопила торбину, вкинула в неї окраєць хліба й побігла до воріт.

– Та візьми ж сапу! Не пальцями ж будеш підсапувати буряки! – гукнула до неї мати і подала їй сапу.

Василина мерщій вхопила сапу, скочила через перелаз і так швидко побігла до возів, що спохвату на перелазі загубила торбу з хлібом.

– Торбу впустила! Василино! вернись та візьми торбу! Ото яка спішна! – закричали й засміялись дівчата на возі.

Василина вхопила торбу і, як птиця, вилетіла знестямки на фургон туди, де було найгустішё дівчат. Вона ледве приліпилась між ними на полудрабку.

З других дворів виходили дівчата й хлопці й сідали на фургонах. Фургони, повні челяді, рушили з місця. Музики знов заграли. Погоничі свиснули. Дівчата заспівали разом з музиками. Собаки знов загавкали, побігли навздогінці за кіньми. Одна собака вчепилась зубами в жидові поворозки і трохи не стягла його з воза.