Розділ «Микола Джеря»

– На те заквітчала драбину, щоб твоя наймичка не бігала до хлопців на вулицю! – промовила Кавуниха.

– А хоч би й побігла на вулицю! Аби діло робила! Хіба ж і ти дівкою не бігала на вулицю?

– А не бігала.

– Авжеж! не бігала. Як той хорт, плигала через тини та через перелази.

– Я була хазяйська дочка, а Нимидора наймичка. Коли найнялася, то нехай держиться хати, а то яка з неї буде робота вдень? Кунятиме над роботою цілий день.

– Чи вже ж ти оце вночі бігала з заступом за колючками?

– А хоч би й бігала, що тобі до того? Чого це ти все оступаєшся за неї, наче вона твоя жінка? Я понабиваю на щаблях голок та шпильок, не то що колючок навішаю.

Кавун замовк, Кавуниха зціпила зуби та все скоса поглядала на Нимидору, не говорячи до неї й слова.

– Не можна мені до тебе на вулицю виходить, – казала Нимидора Миколі в неділю ввечері.

– Буду слать до тебе старостів, коли так; одначе батько й мати хочуть цієї осені мене оженити.

Нимидора почервоніла й трохи не зомліла. Вона почала готувать рушники й одклала зайві гроші на скриню.

Настала осінь. Пан оповістив, щоб весілля справляли на селі заразом в одну неділю, а хто опізниться, то буде справлять другий раз, через місяць. Старий Джеря й Джериха знов почали вговорювать сина женитись цієї осені й слать старостів до багатирки Варки.

– Не хочу я сватать Варки, – сказав Микола, – бо маю собі дівчину на приміті.

– Кого ж ти, сину, маєш на приміті? – спитала мати.

– Нимидору, Кавунову наймичку.

– Яку це Нимидору? Вона не вербівська? – сказав батько.

– Вона, тату, з присілка, сирота, і вже давно служить у Кавунів.

– Як же ми будемо брать в свою хату невістку, коли ми про неї нічого й не чули? – аж крикнула Джериха бідкаючись. – Може, вона якась приблуда, бурлачка. Чи то мало тепер вештається по сахарнях тих бурлак?

Син почервонів і розсердився.

– Ви, мамо, може, й не знаєте, а я її добре знаю: кращої од неї дівчини нема на всьому селі.