Розділ «Микола Джеря»

– А як же її звуть? – знехотя спитала мати.

– Нимидора, – сказав Микола. – Сьогодні вона з нами жала жито на лану.

– І справді чудно; я б не хотіла, щоб мою невістку так чудно звали, – сказала мати так собі, навмання.

Син зморщив губи, насупив брови й скрививсь.

– Чи вийдеш в суботу на вулицю? – спитав другого дня Микола в Нимидори на лану.

– Рада б вийти, та Кавуниха не пустить, – сказала Нимидора.

– Та ти не питай її; хоч вистав вікно, а на вулицю виходь.

– Може, й вийду… побачу… – сказала Нимидора.

В суботу ввечері Нимидора помила миски й ложки, змила добре мителем з лугу голову, трохи прибралась і ждала, поки поснуть хазяїни. Вона лежала на лаві коло вікна й зумисне трохи одхилила кватирку. Надворі вже зовсім потемніло. В хаті стало чорно, наче хто позатуляв вікна й пообкладав стіни чорним сукном. У вікно блиснули зірки. Нимидора не спала: сон десь далеко утік од неї й пішов на очерета та болота. В неї щоки палали вогнем, а серце кидалось швидко, а душа холола од страху. В одсунуту кватирку було чуть дівочі співи на вулиці. Коли це за двором хтось свиснув раз, потім другий і третій. Нимидора тихесенько встала. В неї руки трусились; вона ледве налапала коло сінешніх дверей засов, одсунула його й одхилила двері. Двері тихо рипнули.

– Хто там? – закричала спросоння Кавуниха та й знов захропла на всю хату.

Нимидора як стояла, так і скам’яніла. Вона прислухалась, що Кавуниха захропла й засвистіла носом, ще трохи одхилила двері, ледве просунулась і побігла за двір. Там її ждав Микола. Вона з розгону наткнулась на його й стиха крикнула.

– Спить Кавуниха? – спитав Микола.

– Спить, аж носом свистить, – сказала Нимидора. І вони обоє пішли на вулицю, де виспівували дівчата. Тепер Нимидорі здалось, що вона пурхнула на якийсь широкий без краю степ, в синє небо і летить на волі, і сама не знає куди. Їй так стало легко, гарно, наче вона вдруге на світ народилась, наче її рідна мати встала з домовини й принесла для неї з того світу нове щастя.

Довго співали дівчата й хлопці. Нимидора попрощалась з Миколою, повернула до Кавунів, і знов наче перед нею стало пекло, куди їй треба було вертаться.

Прийшла вона до хати, хотіла одчинить двері, – двері не одчинялись: Кавуниха прокинулась, вийшла надвір, догадалась, що Нимидора на вулиці, і засунула двері засовом.

Нимидора сіла на призьбі й заплакала, потім подумала, встала й пішла на причілок. Там був приставлений на горище товстий дрючок, по котрому кури лазили на сідало. Нимидора, обпираючись об стіну руками, полізла на горище по дрючку. Дрючок зігнувся й трохи не переломивсь. Легко й прудко, як та коза, вона вхопилась за кінець сволока, вискочила на сволок і крадькома полізла на горище. Одна курка киркнула спросоння. Нимидора спустила ногу на драбину й налапала ногою купу колючок. Кавуниха обвішала всі щаблі колючками. Нимидора поколола собі руки й ноги і почала злізать в сіни по дверях. Вона стала великими пальцями на вершок дверей, налапала ногою клямку, легесенько скочила на землю, вбігла в хату, впала на лавку й заснула, навіть не дрімавши.

В неділю вдосвіта Кавун встав, вийшов в сіни, глянув на драбину, обквітчану колючками, й крикнув на всі сіни, аж Кавуниха і Нимидора прокинулись.

– На бісового батька ти оце заквітчала колючками драбину, неначе молоду до вінця! – гукнув він до жінки.

– Чого це ти розносився з чортами до служби? Перехрести лиш перше лоба. Хіба не чуєш, що до церкви дзвонять, – обізвалась з хати Кавуниха.

Нимидора вхопила кухоль з водою та швиденько дала драла надвір умиватись.