Розділ «Микола Джеря»

Бурлаки звернули в яр на одпочинок. В тому яру вилась невеличка течія і ховалась далеко-далеко, між спадистими горбами. Понад потоком зеленіли густі очерети, скільки можна було осягти оком. Подекуди між очеретом та оситнягом блищали невеличкі плеса, чисті й ясні, як дзеркало, а кругом їх стояв рівною стіною густий оситняг. Надворі вечоріло. На заході небо почервоніло й запалало вогнем, розкидані легенькі хмарки, ніби гурток лебедів. І степ, і очерет облились рожевим світом.

Бурлаки посідали над водою, намочили житні сухарі й почали вечерять. Вони були потомлені, аж тлінні. Ніхто з їх і слова не промовляв. Велика тиша, рожевий світ по зеленому степу засмутив і без того смутні їх душі.

Сонце сіло. Почало смеркать. Микола назгрібав торішнього сухого очерету, сухої осоки й розпалив багаття. Бурлаки полягали навкруги на свитках і дрімали. На далекому плесі кахкала дика качка, зашелестіла в оситнягу, збила крилами воду й перенеслась над огнем, неначе грудка чорної ріллі. Крик замер, і ввесь степ знов ніби замер у сні.

Бурлаки почули легкий шелест в оситнягу недалеко од багаття: щось ішло і прямувало до їх. Хода була людська. Трава шелестіла під ногами, людина ввійшла в ясний кружок, розкинутий червонуватим огнем. Заблищала червонуватим світом чиясь голова, а далі заманячило лице з чорними вусами. Просто до вогню ішов якийсь чоловік в чорній старій свиті, в драній шапці, з торбиною на плечах.

– Добривечір вам, люди добрі! – промовив чоловік. – Чи приймете до себе на ніч?

– Доброго здоров’я! – тихо й знехотя обізвались бурлаки, повернувши до того чоловіка голови. – Сідай, чоловіче, коло багаття та грійся, коли хочеш. Ми й самі думаємо ночувать отутечки просто неба на землі.

Чоловік сів на порожньому місці коло вогню й поклав торбину коло себе. Огонь блиснув на його лице і проти вогню заблищали його чорні швидкі очі й забігали разом по всіх бурлаках, неначе він дививсь заразом кожному в очі. Кирпатий, круглий, як картопля, ніс, коротке лице, чорні брови й блискучі, круглі, як терен, очі, гостре маленьке підборіддя, – все в йому виявляло чоловіка швидкого, проворного, навіть хижого. Його голова, прикрита чорною драною шапкою, нагадувала нічну хижу птицю з коротким дзьобом, з круглими очима. Бурлаки мовчали й курили люльки, поглядаючи скоса на якогось зайду.

– Звідкіля вас бог несе? – спитав чоловік, витягаючи з гамана люльку й набиваючи її тютюном.

– Здалека, чоловіче, – промовив Микола.

– А куди вас бог несе? – знов спитав чоловік, запаливши люльку і потягнувши з неї дим так здорово, що тютюн затріщав і запалахкотів.

– І самі не знаємо, чоловіче, – обізвався один бурлака. – Ми йдемо на заробітки.

– Певно, повтікали од панів? – спитав чоловік.

– Може, й повтікали; хто його зна… – насилу промовив Микола, не виймаючи люльки з губів.

– Та й я втік од свого пана, і вже блукаю не один рік по цих степах. Я знаю тут усякі місця. Коли приймете мене до своєї ватаги, то я вам на степах скрізь дорогу покажу і, може, стану вам в пригоді.

Бурлаки дивились на чоловіка і мовчали. Швидка розмова, швидкі очі, проворні руки, проворні рушення – все те було не підхоже до якогось віковічного хлібороба-кріпака.

– Куди ж ви прямуєте? Чи в Крим, чи на Дін, чи на Басарабію? – знов спитав їх чоловік лепетливим язиком.

– Сказать по правді, чоловіче, ми й самі ще добре не знаємо, де знайдемо пришиб.

– Я був по всіх усюдах в цих краях, був і в Криму, був в забродських ватагах на Дніпрі й на Дністрі, служив і в панів, а тепер думаю простувать на Басарабію.

– Чому ж доконешне на Басарабію? – спитали бурлаки.

– Та тим, що тут в степах уже розплодилась сила станових, вже геть-то почали чіплятись до бурлак за пашпорти, а на Басарабії не гурт-то питають про пашпорти. Коли хочете, то ходім на Басарабію на заробітки.