Розділ «Микола Джеря»

– Рятуйте жінку, дітей! Хто в бога вірує! – крикнув Кавун. – Миколо! Нимидоро! Рятуйте моїх дітей!

Нимидорине ймення неначе ножем укололо Миколу в саме серце, і гаряча сльоза скотилась з його очей.

І здалося Кавунові, що горить його двір, палає його клуня, горить земля під його ногами, горить і клекотить вода в ставку. Йому гаряче й боляче: його душить у горлі дим, а жаль за жінкою, за дітьми давить слізьми його горло… от-от задавить його на смерть…

Він придивляється, а з полум’я витикаються скелі, витикаються скелисті береги понад Россю, червоні, ніби розпечене червоне залізо. Перед ним, неначе з землі, одразу висовується високий, як стовп, камінь, весь червоний, як жар, а на тому камені стоїть Бжозовський. На Бжозовському палає одежа, палає волосся на голові; з його ллється потьоками кров по гарячому камені.

– Ага! А що! Піймавсь! І ти в пеклі! А добре тобі в тому полум’ї! – простогнав Кавун, і перед його очима камінь з паном пішов під землю, а на тому місці закрутились фабрицькі колеса, замахала, наче крилами, парова машина, заклекотіли казани з малясом, а між тими колесами закрутились чорні дідьки з рогами, з хвостами, з цапиними бородами, з огняними висолопленими язиками. Між ними знов закрутився пан, закрутивсь осавула, жид-шинкар, закрутився Бродовський. Та вся ватага танцювала, плигала, бігала, верещала й стукотіла. Чорти перекидались машинами, машини махали головами, хвостами, а з тих машин летіли на всі боки сахарні білі голови і били Кавуна по голові, неначе хто безперестану бив його в тім’я залізним обухом.

– За що ви мене б’єте? За що катуєте? – знов несамовито крикнув Кавун на всю казарму й ніби прокинувсь; через його очі знов зирнув розум. Кавун затих, глянув на Миколу, на вербівців.

– Чи впізнаєш мене, Петре? – промовив до Кавуне Джеря.

– Впізнаю, – насилу вимовив Кавун.

– Чи не покликать попа, щоб тебе висповідав? – обірвався один бурлака.

– І вже! Дай мені спокій. Вже смерть моя за плечима, – сказав Кавун. – Мабуть, я вже не встану. Брати-товариші! Коли хто вернеться додому, накажіть моїй жінці, нехай не журиться, не плаче, та нехай доводить до розуму дітей.

– Щоб вийшли здатні до панської роботи… – сумно промовив Микола.

– Не думав я, бувши хазяїном, що мені доведеться помирати на чужій стороні, в цьому лазареті, – неначе нишком промовив Кавун. – Ой боже мій милосердний! За що ж ти мене так тяжко караєш? Бодай все моє горе, всі мої сльози впали на того душу, хто мене пустив по світі бурлакою.

Кавун заплакав, але в його вже сліз не було: його сльози висохли, бо вже його живоття висохло до решти, до останньої краплі.

– Хоч поховайте мене по людському закону. Нехай посесор не викидає мене на смітник, як викидав других бурлак. Я ж працював на його душу; він здер з мене моє грішне тіло, а пан виссав мою кров. Простіть, брати-товариші! Може, я в чому перед ким винен… Може, я був винен перед громадою, перед вербівцями. Скажіть їм, щоб простили мені, бурлаці. Як вернетесь в Вербівку, то кланяйтесь жінці, та скажіть, нехай мене не жде й не сподівається в гості.

Сумно було в лазареті. Надворі поночіло. Петро вмер на чужині між чужими людьми. Бурлаки сиділи й стояли кругом його, мов кам’яні. Кожний думав про себе, про свою долю.

«Що ж далі буде з нами?» – думав кожний бурлака. «Що ж буде далі зо мною? – думав Микола. – Невже ж колись і Нимидора почує про мою смерть на чужині?»

Микола почутив, що на його голові волосся піднімається вгору. І ніколи йому так не хотілось вернуться у свою хату, до своєї Нимидори; йому забажалось хоч побачитись та поговорити на одну хвилину, – та пан був живий. Втікачі недавно принесли звістку, що у Вербівці все було так, як і передніше, що пан розпитує скрізь по сахарнях та шукає Джері, щоб на йому зігнать свою злість.

Після Кавунової смерті в посесора зостались його гроші за цілий місяць. Як настав обліч, вербівці почали нагадувать за ті гроші. Микола просив Бродовського оддать ті гроші йому до рук; він думав передать їх в церкву на помин душі небіжчика.

– Авжеж! Так оце й дам бурлаці в руки чужі гроші! – сказав Бродовський. – Знаю я, в яку церкву ти однесеш гроші: ти їх проп’єш у шинку, бо ти ж напропали гуляєш.

– Не проп’ю, а оддам у церкву, – сказав твердим голосом Микола.