Розділ «Кайдашева сім’я»

– Ой боже мій! що ж тепер нам робити? Де Мелашки шукати? Завела ота стара, бодай її завело в безодню, – говорила Кайдашиха.

– Та піди в волость та попроси, щоб її погнали в Київ шукать Мелашки. Нехай знає, як поводатарювать, – намовляла Параска, – та піди та побий їй морду, та натовчи добре потилицю. Шкода, що вона не завела моєї невістки. Я б оце показала їй Київ.

– Це, мамо, Мелашка покинула нас через вас, – обізвався Лаврін.

– От і через мене! ще що вигадай! Хіба я гнала її в потилицю до Києва, чи що? – говорила Кайдашиха.

– Бо ви її гризли, гризли, доки до свого не догризлись. Як пропаде Мелашка, то я вам цього не подарую, – говорив Лаврін, блідий, як смерть. – А оту стару відьму я за коси потягну в Київ, нехай мені шукає Мелашку.

– Авжеж за коси, та ще й батогом ззаду підганяй! – намовляла Параска. – Та чого ви сидите? Чом ви не підете до неї? Ви думаєте, що вона сама до вас прийде? Підіть до неї та розпитайте, та наступіть на неї, та придавіть коліном, то вона й розкаже вам, де діла Мелашку. Певно, завела десь на спасіння.

– А справді ти, Параско, добре радиш, – сказала Кайдашиха, – ходім та присікаймось до тієї дурисвітки, може, вона знає, де Мелашка, та тільки не хоче признаватись.

– Авжеж, ідіть усі гуртом та насядьте на неї, то вона й признається, де старців водила, – намовляла Параска.

Кайдаш, Кайдашиха та Лаврін пішли з бабою Параскою до Палажки.

Палажка сиділа під хатою на призьбі й грілась на весняному сонці. Вона вгляділа Кайдашів з бабою Параскою за ворітьми, догадалась, чого вони до неї йдуть, і трохи злякалась.

– Христос воскрес, Палажко! – сказала Параска. – А я оце до тебе гостей навела і сама в гості прийшла.

Баба Параска одчинила ворота, впустила Кайдашів, знов зачинила, сперлась на ворота обома руками, поклала голову на руки і тільки поглядала на Палажку веселими сірими очима. В неї губи осміхались, неначе хто їх помазав свіжим медом. Вона налагодилась дивиться на кумедію.

Баба Палажка не одказала на її привітання. Вона тільки блиснула на неї злими маленькими чорними очима. Кайдаші обступили Палажку.

– А що, Палажко! водила, водила нашу Мелашку, доки не завела, – сказала Кайдашиха. – Де наша молодиця?

– А хіба я знаю, де вона! одбилась од нас коло церкви на Подолі, ще й нам наробила клопоту. Ми через неї просиділи в Києві цілих два дні, ще й мусили бігати по монастирях та по церквах.

– Чом же ти хоч не зайшла до нас та не сказала? – спитав Кайдаш.

– Де ви, бабо, діли Мелашку? – кричав Лаврін. – Куди ви її завели? Навіщо ви її покинули в Києві?

– Оце, боже милостивий! Хіба ж я її в пазуху сховала, чи з’їла, чи що? Завела та й завела… Хіба Мелашка мала дитина, що я її за руку заводила!

– Навіщо ви її підмовляли йти в Київ? Чого ви притаскались до нас з своїми брехнями, розпустили дурного язика про чуда? Навіщо ви підманили молодицю? – репетував Лаврін, згорнувши руки на грудях.

– Про які брехні це ти провадиш? Я розказувала про чуда, а не про якісь брехні. Бреши сам, бо ти од мене молодший. Не на те я щороку ходжу в Київ, щоб брехні точити. В тебе, Лаврін, молоко на губах не обсохло, а ти брехню завдаєш преподобним жонам.