Історія становлення і розвитку системи соціального страхування
Соціальне страхування - це встановлена державою система прав щодо надання соціальних послуг та матеріального забезпечення громадянам у разі настання хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від громадянина причин, старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових коштів, що формуються шляхом сплати страхових внесків працедавцями та найманими працівниками, а також бюджетних асигнувань у випадках, визначених законодавством.
Соціальне страхування можна собі уявити як соціальну систему, що має на меті створення загальнонаціональної організації взаємодопомоги обов'язкового характеру, яка зможе діяти з найвищою ефективністю лише у тому разі, якщо вона буде всеосяжною з точки зору охоплення нею населення, так і з погляду покриття ризиків. Кінцева мета полягає в реалізації плану, який захищав би всю сукупність факторів нестабільності. Тобто всеосяжність та універсальність є одним із способів символічного стирання класових відмінностей у сфері соціального простору. Отже засновником соціального страхування завжди є національна солідарність, а основним її принципом є страхування. На державному рівні соціальне страхування виступає як важлива складова соціальної політики. Проте таке розуміння суспільством концепції соціального страхування прийшло не одразу, а поступово, через що важливо розглянути розвиток соціального страхування саме в історичному аспекті.
Соціальна політика завжди пов'язана з економічними та політичними процесами, що відбуваються в суспільстві, тому в історичному аспекті її слід розглядати у світі соціальних, економічних та політичних тенденцій.
Отже, система соціального захисту населення в умовах ринкової економіки є продуктом багатовікового розвитку. Кожному її етапу відповідала певна форма соціального захисту громадян.
На ранніх етапах становлення ринкової економіки в системі соціального захисту переважала функція соціальної допомоги. Остання виникла в період пізнього середньовіччя в Англії, коли в 1601 році Єлизавета І прийняла закон про бідність. Після цього у багатьох країнах континентальної Європи, у тому числі в Росії, а пізніше і в інших країнах Заходу соціальне законодавство відтворювало чимало положень цього закону.
Найважливішим положенням закону про бідність була класифікація малозабезпечених громадян на основі перевірки їхніх потреб, а отже й проведення чіткої межі між тими, хто потребує соціальної підтримки, й тими, хто не має на неї права.
Децентралізація соціальної допомоги бідним на низовому рівні дозволяла церкві легко виявляти категорії тих, кому потрібна допомога, й забезпечувати адресне її надання. Велика роль релігійних інститутів була не випадковою. Церква забезпечувала сумісність нової форми соціального захисту населення з існуючою раніше релігійною благодійністю, заснованою на принципі християнської рівності й універсальної допомоги.
З розвитком ринкових відносин, урбанізації й посилення мобільності населення соціальна допомога на основі інститутів церкви почала перемішуватися до громадянських структур. При цьому перед громадянськими структурами постала серйозна проблема забезпечення адресності й перевірки потреби населення в соціальній допомозі.
Розширення діяльності й числа державних структур соціальної підтримки населення призводило до її бюрократизації, а механізм перевірки потреб малозабезпечених громадян набув штампу приниження людської гідності.
Вказані недоліки державної системи допомоги, на жаль, зберігаються й в умовах сучасної ринкової економіки.
Слід зауважити, що у другій половині XIX та на початку XX століття питання долі бідняків, які не в змозі були працювати, та низькооплачуваних працівників розглядалися з однакових позицій. Лише через деякий час поступово почали розрізняти два різних поняття - "соціальне страхування" та "соціальна допомога".
У сфері соціальної допомоги Французька революція передала XIX століттю подвійну спадщину, в якій необхідно виокремити декілька понять. З одного боку, визначаючи соціальне коріння бід, які зачіпають конкретну людину, революція замінила благодійність, що мала церковне походження, на суспільну благодійність як спосіб вирішення проблеми злиденності.
Законність втручання держави обґрунтовувалася необхідністю захисту прав людини, що порушуються у випадку, коли бідним не надається допомога. До цього ніхто не оцінював права бідної людини в суспільстві та права суспільства у ставленні до бідної людини. За такої перспективи отримання допомоги вже не базувалося на милостині (як на необов'язковому акті), а на абсолютному і об'єктивному праві, що надано людині, тобто на здійсненому "праві вимагати", якому відповідає обов'язок суспільства.
Таким чином, благодійна допомога стала "священним обов'язком" суспільства. Але якщо є право сказати суспільству "дай мені на прожиття", то й суспільство має право відповісти "віддай мені свою працю". Праця залишається, таким чином, не лише єдиним засобом залучення особи до суспільної діяльності, але й громадським обов'язком. Лише нездатність до праці виправдовує соціальну допомогу калікам, дітям та людям похилого віку.
Під час міжнародного конгресу з державної благодійності, який відбувся в Парижі у 1889 році, було визначено три фундаментальні принципи соціальної допомоги:
• o вона перебуває у віданні місцевих органів влади;
• o ця допомога надається за територіальною ознакою і держава бере у цьому процесі обмежену фінансову участь;
• o соціальна допомога, призначена для людей, які не мають засобів до існування і не можуть працювати, субсидується державою (на відміну від деяких інших видів допомоги). Таким чином, тут така допомога виконує роль "засобу останньої надії".
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Соціальне страхування» автора Кропельницька С.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ПОБУДОВИ СИСТЕМ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН“ на сторінці 1. Приємного читання.
