Особливості етнічного конфлікту Придністров'я. Проблема полягає у тому, що незалежне придністровська держава, хоча й не визнана міжнародною спільнотою, де-факто існує більше десяти років. Керівники Придністровської молдавської республіки охоче обговорюють різні варіанти взаємин з Кишиневом, але практично їх вже важко зрушити із завойованих позицій. Примітно, що наприкінці 2000 року Гагаузія заявила про намір стати третім учасником переговорного процесу щодо формування "спільної держави". Між гагаузами та Придністров'ям була підписана угода про торговельно-економічне, культурне та інші види співробітництва. Як і у випадку з іншими самопроголошеними республіками, час працює на Придністровську молдавську республіку. Республіка, яку іноді називають "живим музеєм радянської епохи", утримується на плаву завдяки поєднанню легальних і нелегальних експортних операцій, в числі яких - продаж сталі і зброї. Вона претендує навіть на самостійну роль у відносинах з Росією, Україною, СНД, та й у регіональній політиці в цілому. Тут уживаються інтереси багатьох впливових сил, для яких нормалізація ускладнила б бізнес, а тому їх цілком влаштовує нинішній статус ніким не визнаної республіки.
Перемога комуністів на дострокових парламентських виборах 25 лютого 2001 року і обрання президентом країни першого секретаря ЦК ПКРМ В. Вороніна створюють непогані умови для вирішення придністровської проблеми. Як справедливо зауважує російський політолог С. Марков, комуністи завжди займали тут менш жорсткі позиції. До того ж, і це головне, зменшилася загроза розчинення Молдови в Румунії, чого найбільше побоювалися в Придністров'ї. Час покаже, чи вистачить новому президенту політичної волі, щоб зрушити з мертвої точки переговорний процес, змінити його принципи й остаточно врегулювати придністровський конфлікт. Адже очевидно й те, що економічні та політичні реалії змушують конфліктуючі сторони, у яких, зрозуміло, є й власні інтереси, шукати конструктивних комплексних рішень придністровської проблеми. Вони, можливо, і приведуть багатонаціональний народ Молдови до довгоочікуваного добробуту.
Вірмено-азербайджанський конфлікт. Хоча початком цього конфлікту з лютого 1988 року стала Нагірно-Карабахська автономна область Азербайджану, яка оголосила себе незалежною Нагірно-Карабахською Республікою (НКР), підґрунтя вірмено-азербайджанського збройного протистояння більш складне і багатопланове. Крім власне територіального спору, тут присутнє і історико-культурне суперництво з елементами міжнаціональної ворожнечі між вірменами й азербайджанцями, протиріччя між принципом суверенітету і цілісності держави, ідеологія національного самовизначення, взята на озброєння новими елітами Вірменії та Азербайджану, їх суспільно-політичними об'єднаннями (Комітет "Карабах", Вірменський загальнонаціональний рух, Народний фронт Азербайджану та ін.), а також маневри тодішнього союзного Центру з метою зберегти республіки Закавказзя в орбіті впливу Москви. А для цього треба було ослабити і розколоти національно-визвольні рухи. Нарешті, з 1993 року - інтрига навколо каспійської нафти і шляхів її транспортування, яка з часом перетворилася чи не в головний чинник гео-політичного суперництва у регіоні.
Ні Баку, ні Єреван за шість років не зробили жодного кроку назустріч одне одному. Переговорний процес, незважаючи на зусилля численних посередників (Мінська група ОБСЄ, Росія, США, Туреччина, Іран), фактично торпедується. Не вдалося домогтися прориву у вирішенні конфлікту і в ході двосторонніх зустрічей азербайджанського і вірменського президентів, що відбулися у 1999-2000 роках. І в тій, і в іншій країні спроби їх лідерів піти на взаємні поступки викликали гостру політичну кризу. Остання зустріч Алієва і Кочаряна, яка відбулася у вересні 2000 року в Нью-Йорку на Самміті тисячоліття ООН, не мала яких-небудь результатів. Перевага, як і раніше, віддається апеляції до громадської думки. У цілому ж протиріччя між конфліктуючими сторонами - щодо статусу Нагорного Карабаху, захоплених азербайджанських територій, біженців та інше - залишаються не вирішеними, відповідно, слабкою є надія на мирне вирішення конфлікту.
Невирішеність грузино-абхазького конфлікту завдає шкоди народам Абхазії та Грузії, негативно позначається на стабільності всього Кавказу, викликає занепокоєння Російської Федерації щодо спокою на своїх південних кордонах. До конфлікту виявляють інтерес США, які заявили про свої "життєві інтереси" в даному регіоні. До врегулювання конфлікту підключені ООН, ОБСЄ, міжнародні дипломатичні місії.
Аналіз грузино-абхазького, як і будь-якого іншого етнонаціонального конфлікту, показує, що цю проблему неможливо вирішити без урахування історичних, етнічних, демографічних, територіальних і правових аспектів, виправлення раніше допущених правових помилок.
ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ТА АНАЛІЗУ КОНФЛІКТУ
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Конфліктологія та теорія переговорів» автора Яхно Т.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Особливості етнонаціональних конфліктів у різних країнах“ на сторінці 2. Приємного читання.
