Розділ «МОДУЛЬ ІІ»

5. Розвиток сприймання.

1. Поняття про сприймання, фізіологічні основи сприймання

Сприймання (лат. perception — сприймання) — це пізнавальний психічний процес, який виявляється у цілісному відображенні предметів, ситуацій і явищ, що виникають при безпосередньому впливові подразників на рецепторні поверхні органів відчуттів.

Варто наголосити, що відчуття і сприймання як психічні процеси хоч і взаємопов’язані, але мають суттєві відмінності. Зокрема, сутність відчуттів полягає у відображенні лише окремих властивостей предметів і явищ навколишнього світу. Сприймання ж включає в себе відчуття і ґрунтується на них. Процес сприймання пов’язаний із попереднім досвідом; осмисленням того, що сприймається; уважністю; спостережливістю. Отже, при цьому задіяні такі психічні процеси як пам’ять, мислення, увага.

На відміну від відчуттів у процесі сприймання формується цілісний образ предмета, явища, ситуації тощо. Суб’єктивний образ є носієм певної інформації та є підґрунтям для побудови практичних дій, виконуючи таким чином функцію орієнтації людини в навколишньому світі та регуляції її поведінки.

Відображення цілісних образів предметів, об’єктів і явищ виходить за межі ізольованих відчуттів, оскільки відбувається об’єднання окремих відчуттів у складні системи. Отже, суб’єктивний образ являє собою систему окремих відчуттів, які є «будівельним» матеріалом для нього. Відтак, головна особливість полягає у тому, що сприймання — це цілісне відображення предмета у сукупності всіх його якостей та властивостей, тобто предметність усвідомлення всього, що впливає на людину. Наприклад, образ тістечка включає в себе зорові, нюхові, дотикові та смакові відчуття. Однак образ не створюється як їхня сума — в образі відчуття упорядковані та поєднані у цілісну конструкцію — образну картинку.

Для позначення сприймання науковці часто вживають термін «перцептивна діяльність суб’єкта». Це зумовлено тим, що в процесі сприймання задіяні рухові компоненти (обмацування предметів, рух очей, вимовляння окремих звуків тощо), тобто, виконуються дії, спрямовані на більш глибоке, повніше, детальніше пізнання предметів і явищ.

Фізіологічним підґрунтям сприймання є процеси, що відбуваються в органах відчуття, нервових волокнах центральної нервової системи. Так, під впливом подразників у нервових закінченнях, що знаходяться в органах чуттів, виникають збудження, які передаються у нервові центри, а далі — у кору головного мозку. Це нервове збудження надходить у сенсорні (лат. sensus — відчуття) зони кори головного мозку, які являють собою

центральну проекцію нервових закінчень органів відчуттів. Залежно від того, з яким органом відчуттів пов’язана проекційна зона, формується певна сенсорна інформація. Отже, відчуття є структурним елементом процесу сприймання. Власне ж фізіологічні механізми сприймання задіюються під час формування цілісного образу, коли збудження від проекційних зон надходить в інтегративні зони кори головного мозку, тому останні ще називають перцептивними зонами.

При порушеннях роботи зорової інтегративної зони кори головного мозку, наприклад, людина бачить певні контури або світлові плями, але не розуміє що саме вона бачить, не усвідомлює того, що на неї впливає. При порушеннях роботи слухової інтегративної зони людина не розуміє мови. Такі захворювання, що призводять до неможливості пізнання чогось, називають агностичними розладами або агнозіями.

Отже, фізіологічною основою сприймання є умовно¬рефлекторна діяльність внутрішньоаналізаторного і міжаналізаторного комплексу нервових зв’язків, зумовлюваних явищ. Уперше це довів І. Павлов. На його думку, підґрунтям сприймання є умовні рефлекси, тимчасові нервові зв’язки, які утворюються в корі головного мозку при дії на рецептори. Ці знання доповнив І. Сєченов. Своїми дослідженнями він довів, що сенсорні й рухові апарати в процесі набуття досвіду поєднуються в єдину відображувальну систему. Науковець пояснив нервові зв’язки в межах різних аналізаторів, виникнення яких він інтерпретував існуванням асоціацій. Останні, наприклад, можуть супроводжуватися слуховим образом слова, завдячуючи якому сприймання набуває цілісного характеру.

2. Види сприймань

Для глибокого розуміння поняття «сприймання» як психічного процесу необхідно знати, які види сприймання існують. У сучасній психологічній літературі виокремлюють такі — залежно від:

1) провідного аналізатора, який бере участь у побудові образу, розрізняють зорове, слухове, дотикове, смакове, нюхове сприймання;

2) відповідно до об’єкта сприймання розрізняють сприймання простору, часу, руху, людини людиною, а саме:

— сприймання простору (величини, форми, об’ємності, віддаленості предметів);

— сприймання часу (довготривалості й послідовності явищ і подій — швидко, довго, раніше, пізніше, у майбутньому, у минулому);

— сприймання руху (фізичного переміщення об’єктів у просторі, напрямку й швидкості просторового існування предметів; динамічного стану об’єкта — рух, спокій);

— сприймання людини людиною або соціальну перцепцію (дій, рухів, вчинків, діяльності). На основі соціальної перцепції суб’єкт орієнтується у зовнішніх проявах внутрішньої психологічної сутності інших людей. Оскільки через зовнішні ознаки проявляються внутрішні характеристики особистості, зокрема її думки, почуття, бажання, емоційні переживання тощо;

3) мети сприймання й вольових зусиль розрізняють: