Розділ «МОДУЛЬ І»

— вони можуть бути основою для утворення складніших умовних рефлексів.

В основі умовно-рефлекторної діяльності лежать нервові збудження та гальмування. Збудження, що викликаються впливом зовнішніх і внутрішніх подразників, зумовлюють діяльний стан мозкових клітин і відповідні їм робочі ділянки організму. Гальмування, що викликається такими ж подразниками, затримує цю діяльність. Якщо під час дії умовного подразника, що викликає слиновиділення, раптом починає діяти сильний сторонній подразник, умовний рефлекс гальмується. Процеси збудження та гальмування взаємозумовлюються.

Особливо цікавою є системність у роботі півкуль головного мозку, яка проявляється у вигляді динамічного стереотипу. Якщо умовні подразники багаторазово повторюються в певній послідовності з однаковими часовими інтервалами, то у великих півкулях утворюються сполучення осередків збудження та гальмування, що формують систему позитивних та негативних рефлексів. Повторюючись, динамічний стереотип здійснюється дедалі легше й автоматизується, характеризується більшою економністю рухів, зниженням утомлюваності.

Крім локалізації функцій у корі великих півкуль, самі півкулі мають власну спеціалізацію — півкулями виконуються різні функції, здійснюється функціональна асиметрія головного мозку. Ліва півкуля здійснює контроль правої половини тіла, а права півкуля — лівої. Ліва півкуля більше відповідає за мову, за аналітичну й послідовну переробку інформації. Права півкуля оперує образною інформацією, забезпечуючи її одночасну й цілісну обробку, відповідає за емоційне сприйняття об’єктів, за використання зорового досвіду, за просторову орієнтацію.

Вища нервова діяльність людей є якісно складнішою, ніж тварин. Основна відмінність вищої нервової діяльності людей полягає в існуванні системи умовних і безумовних рефлексів, яка забезпечує функціонування мови, вимову й написання слів, а також здатність реагувати на слова як на умовні подразники, що мають певний смисловий зміст. Завдяки вищій нервовій діяльності тварин здійснюються такі три основні форми їхньої поведінки: інстинкти, навички та інтелектуальні форми.

Інстинкти — це вроджені видові форми поведінки, що виробилися в ході природного відбору як результат відбору і закріплення біологічно доцільних дій. Це шаблонні форми поведінки, що виявилися доцільними при незмінних формах життя тварини. Прикладом інстинктивних дій можуть бути сезонні перельоти птахів, побудова ними гнізд, запасання їжі на зиму тощо. Інстинкти є біологічно корисною формою поведінки, але вона забезпечує пристосування до постійних і, як правило, основних умов існування. Більш повну адаптацію до умов життя забезпечують навички.

Навички — це індивідуально набута форма поведінки тварин, яка закріплюється в результаті повторень. В основі навичок лежить система умовних рефлексів. Це більш досконалий, ніж інстинкти, механізм пристосування. Він дозволяє у відповідності до змін середовища виробляти нові умовні рефлекси, а також відмовлятися від тих умовних рефлексів, необхідність у яких відпала. Навичка не завжди є більш складною (у порівнянні з інстинктом) формою поведінки, але вона є більш гнучкою та пластичною формою. Без відповідного підкріплення навичка згасає. Так, в акваріум, розділений скляною перетинкою, в одну секцію була розміщена щука, а в другу — маленькі рибки. Щука сотні раз намагалася схопити рибок, але билася об скло. Пройшов час і в щуки виробилась навичка: вона перестала кидатися на рибок. Ця навичка збереглася й після того, як прибрали скляну перетинку. Проте скоро навичка зникла і щука почала поводити себе звичайним чином.

У процесі пристосування тварин до середовища їм нерідко доводиться розв’язувати завдання, пов’язані з подоланням перешкод, пошуком оптимальної поведінки в новій ситуації. У таких випадках вищі тварини (насамперед людиноподібні мавпи, дельфіни) здатні до інтелектуальних форм поведінки — найпростіших форм мисленнєвої діяльності, основаної на встановленні зв’язків між предметами. Мавпи, наприклад, для того щоб дістати приманку, можуть вибудовувати з ящиків башту, заливати водою вогонь, відкривати клітку, підбираючи для цього палиці-ключі певних розмірів і перетину. Дельфіни можуть навіть освоювати логіку на такому рівні: якщо А=В, а В=С, то А=С.

Треба звернути увагу на обмеженість мислення вищих тварин, які можуть здійснювати його тільки з наочною інформацією, яку вони отримують безпосередньо від органів чуття в конкретній ситуації. Вони мають труднощі з узагальненням інформації. Мавпа, навчена черпати воду з річки, щоб поливати себе в спекотний день, переходила на другий пліт, щоб набрати води з бочки й погасити вогонь, який заважав їй дістати плід, не догадуючись зачерпнути її з річки. Таким чином, можна вести мову лише про зачатки мислення вищих тварин, про їхню «елементарну розумність» (І.П. Павлов).

3. Розвиток психіки і свідомості людини

Психіка (грец. psychikos — душевний) — властивість головного мозку людини створювати суб’єктивні образи об’єктивної реальності, за допомогою яких відбувається керування діяльністю і поведінкою людини. Вищим рівнем психічного відображення світу і саморегуляції є свідомість, яка властива лише людині як суспільно- історичній істоті. Історія розвитку людини — це якісно нова сходинка, яка докорінним чином відрізняється від попереднього шляху біологічного розвитку тварин. Свідомість визначає розумну поведінку людини, основану на глибокому розумінні законів об’єктивного й суб’єктивного світу. Розвиток мови, абстрактного мислення, рефлексії, які є властивими свідомості, дозволяють людині моделювати свою поведінку, попередньо обдумувати, планувати свої дії, ставити перед собою цілі й досягати їх, передбачаючи собі результат, активно змінювати своє оточення й саму себе.

За багатьма анатомічними й фізіологічними ознаками між людина й мавпа схожі. Це пояснюється тим, що вони мали спільного предка — дріопітека (деревної мавпи). Фізичне формування людини відбувалося протягом мільйона років. Археологічні знахідки свідчать, що найдревніший предок людини мав великий, порівняно з мавпою, мозок — 800–900 г, у той час як найбільший мозок мавпи становить 600 г. Пітекантропи мали іншу будову кінцівок, що було зумовлено переходом до прямоходіння й початком виготовлення знарядь праці. Наступну «сходинку» фізичного розвитку людини представляє неандерталець, який жив 300–100 тисяч років тому. Він мав масивну тілобудову, зріст 160–170 см, не зовсім випрямлену статуру, похилий, хоч і менше, ніж у пітекантропа лоб, різкі виступи надбрівних дуг. Більш високий ступінь фізичного розвитку мав кроманьйонець, який з’явився приблизно 25 тисяч років тому. Пряма постава, високий прямий лоб, звичайні для сучасної людини надбрівні дуги.

Вертикальне положення тіла суттєво розширювало поле зору, зумовлювало диференціацію передніх і задніх кінцівок. Поле зору, можливості бачити сприяли збільшенню інформації, що надходила до мозку, стимулюючи інтенсивний розвиток. Звільнення передніх кінцівок забезпечувало можливість маніпулювань предметами, виконання дрібних координованих рухів, що розвивало самі кінцівки та центри головного мозку, які скеровували їх дії. Стадний спосіб життя древньої людини вимагав диференціації обов’язків окремих членів, а їх виконання — інтенсивнішого спілкування, вироблення системи сигналів, що сформувало підґрунтя зародження мови, що у свою чергу, зумовлювало удосконалення артикуляційного апарату та розвитку мовленнєвої системи мозку (яку І. Павлов назвав другою сигнальною системою), до якісної зміни характеру спілкування. Усе це було лише передумовою виникнення свідомості.

Вирішальним фактором виникнення свідомості стала праця. Саме виготовлення знарядь праці і є показником появи людини. Цей процес характеризується тим, що в ньому дії людини безпосередньо не спрямовані на задоволення біологічної потреби. Ними керує передбачуваний результат праці, який певною мірою, уже є продуктом абстрактного мислення. Абстрактно даний продукт присутній і в знаряддях праці. Беручись за виготовлення такого знаряддя, індивід повинен уявляти те, яким буде призначення зазначеного предмета, який для цього знадобиться матеріал, які дії та операції мають бути виконані, у які взаємодії при цьому доведеться вступити з іншими людьми. Чим більше таких взаємодій і чим значущіші вони для суб’єкта, тим більш абстрактнішою бачиться його участь у створенні кінцевого продукту. Тому соціальні взаємодії в процесі колективної праці розвивають абстрактне мислення, мозкові структури, які його забезпечують, і загалом свідомість.

Дуже зручним засобом як спілкування, так і мислення, які здійснюються в процесі трудових взаємин, стає мова. Поняття, значення яких має узагальнений характер, добре відображують об’єктивні взаємозв’язки в предметах. За допомогою понять ці взаємозв’язки моделюються і співвідносяться з суб’єктом впливу на предмети, з суб’єктом діяльності. Позначення словом є зручним для умовно-рефлекторної діяльності, для моделювання цілеспрямованих взаємодій, яке є швидким і економним засобом проектування майбутнього, що здійснюється в корі великих півкуль головного мозку. Завдяки слову суб’єктом діяльності використовується інформація про діяльність інших людей, у тому числі й інформація минулих поколінь. Збільшення інформації, яка стає доступною суб’єкту діяльності постійно змінює його свідомість, глобалізує його взаємодії зі світом. Дана взаємодія залежить від бачення себе як суб’єкта діяльності.

Завдяки рефлексії, тобто відображенню у своїй свідомості себе з позиції іншої людини, формується образ «Я» суб’єкта. На цей образ впливають і культура, і система відношень у суспільстві, і спілкування суб’єкта діяльності з конкретними особистостями. Історичні зміни в соціумі також накладають відбиток на розвиток цього образу.

Однією із психологічних концепцій, яка стала науковим підґрунтям вирішення проблем виникнення психіки людини була культурно-історична концепція Л.С. Виготського. Він довів, що людина володіє особливим видом психічних функцій, які відрізняються від тварин. Це вищі психічні функції, вони утворюють свідомість і мають соціальну природу. До них відносяться довільна пам’ять, довільна увага, мислення і мовлення. У теорії Л.С. Виготського виокремлюють три складові, зокрема:

1. Людина і природа — при переході тварини до людини відбувалася кардинальна зміна взаємин суб’єкта із середовищем, а саме: середовище впливало на тварин, видозмінюючи їх і примушуючи пристосовуватися до нього. З появою людини відбувався протилежний процес — людина діяла на природу і видозмінювала її. Це полягало у створенні засобів праці в розвиткові матеріального виробництва.

2. Людина й її власна психіка — а) оволодіваючи природою, людина навчилася оволодівати собою, з’явилися вищі психічні функції, які мали свій прояв у формах довільної діяльності; б) людина оволоділа своєю поведінкою як і природою за допомогою знарядь праці, але знарядь спеціальних — психологічних, які Виготський назвав знаками (вузлики на пам’ять, зарубки на дереві, знаки-символи) — це штучні засоби, за допомогою яких людина оволоділа своєю поведінкою, пам’яттю та іншим психічними процесами. Ці знаки були предметними й пов’язаними із працею людини.

3. Генетичні аспекти (звідки беруться засоби-знаки?) — Виготський вважав, що в процесі спільної праці відбувалося спілкування між людьми за допомогою спеціальних знаків, які визначали, що потрібно робити й кому. Імовірно, що першими словами були слова- накази, що використовувалися під час праці. Пізніше людина почала використовувати слова-команди не тільки до інших, а й до себе. Таким чином, вона навчилася керувати власною поведінкою. Це відбувалося у процесі культурного розвитку людини, який Виготський назвав інтеріоризацією, тобто перевтілення інтерпсихологічних (міжособистісних) відносин у інтрапсихологічні. Під час інтеріоризації відбувається перехід зовнішніх засобів-знаків (зарубок, вузликів) у внутрішні (образи, елементи внутрішнього мовлення).