Розділ «ТЕКСТИ ДЛЯ ДОДАТКОВОГО ЧИТАННЯ»

Людина легко заповнює прогалини в інформації, що надходить, і виокремлює повідомлення із шуму, якщо вона припускає або заздалегідь знає те, що їй буде пред’явлено. Помилки, що виникають при сприйманні, дуже часто зумовлюються оманливими очікуваннями. Пред’явимо випробовуваному на долі секунди зображення обличчя без очей — як правило, він побачить обличчя з очима і буде впевнено доводити, що на зображенні дійсно були очі. Ми чітко чуємо нерозбірливе слово серед шуму, якщо воно зрозуміле з контексту. В експерименті випробовуваним демонструвалися слайди, настільки розфокусовані, що реально впізнати зображення було неможливо. Кожне наступне пред’явлення потроху поліпшувало фокусування. Виявилося: випробовувані, які при перших пред’явленнях висували помилкові гіпотези про те, що їм було показано, не могли правильно впізнати зображення навіть при такій якості зображення, коли взагалі ніхто не робить помилок. Якщо 4¬5 разів підряд показувати на екрані два кола з різними діаметрами, при цьому щоразу ліворуч — з діаметром, наприклад, 22 мм, а праворуч — з діаметром 28 мм, а потім пред’явити дві рівні округлості з діаметром 25 мм, то переважна більшість випробуваних уже мимовільно очікують побачити нерівні кола, а тому не бачать (не усвідомлюють) їх як рівні. (Ще більш яскраво цей ефект проявиться, якщо людині із заплющеними очима спочатку класти у ліву і праву руки різні за об’ємом або вагою кулі, а потім покласти однакові кулі.)

Грузинський психолог І.Т. Бжалава пред’являв випробовуваним, що знали німецьку і російську мови, список німецьких слів. Наприкінці цього списку було слово, яке можна було прочитати або як написане латинськими буквами безглузде буквосполучення, або як написане кирилицею осмислене слово. Усі випробувані продовжували читати це буквосполучення німецькою мовою (тобто відносили до класу безглуздих, але німецьких слів), узагалі не помітивши осмисленого варіанту його прочитання як російського слова. Американець Дж. Бегбі показував дітям через стереоскоп діапозитиви таким чином, що різні очі бачили різне зображення. Випробовувані (мексиканці й американці) розглядали відразу два зображення, одне — типове для американської культури (гра в бейсбол, дівчина-блондинка тощо), а інше — типове для мексиканської культури (бій биків, чорнява дівчина тощо). Відповідні фотографії мали подібність за формою, контуром основних мас, структурою і розподілом світла й тіней. Хоча деякі випробовувані зауважували, що їм пред’явлені дві картини, більшість бачили тільки одну — ту, що більш типова для їхнього досвіду.

Отже, людина сприймає інформацію в залежності від своїх очікувань. Але якщо її очікування не виправдалися, то вона намагається знайти цьому якесь пояснення, а тому свідомість людини найбільше уваги приділяє новому й несподіваному. Різкий несподіваний звук викликає поворот голови убік звуку навіть у немовлят. Дошкільнята більше часу розглядають нові зображення, а не ті, з якими їх попередньо ознайомили, чи вибирають для гри нові іграшки, а не ті, які їм напередодні показували. У всіх людей час реакції на виняткові й несподівані сигнали довший, ніж на повторювані й очікувані, довший і час впізнавання несподіваних сигналів. Свідомість, іншими словами, довше працює над винятковими і несподіваними сигналами. Нове й різноманітне середовище в цілому підвищує психічне напруження.

Незмінна інформація не утримується у свідомості, тому людина не здатна довго сприймати й усвідомлювати інформацію, що не змінюється. Незмінна інформація досить швидко стає очікуваною і навіть усупереч бажанню випробовуваних вислизає з їхньої свідомості. Не мінливе за яскравістю і кольором стабілізоване зображення (наприклад, за допомогою контактних лінз, до яких прикріплене джерело світла, що рухається, тим самим, разом з очима) при всьому старанні випробуваного перестає усвідомлюватися вже через 1–3 сек після початку пред’явлення. Постійний подразник помірної інтенсивності, що діє на слух (постійний чи строго періодичний шум) чи на шкіру (одяг, наручний годинник), незабаром перестає помічатися. Кольорове тло при тривалій фіксації втрачає свою кольоровість і починає виглядати сірим. Пильна увага до якого- небудь незмінного об’єкту або такого, що рівномірно погойдується, порушує нормальний плин свідомості та сприяє виникненню так званих змінених станів — медитативного і гіпнотичного. Існує спеціальна техніка гіпнотизування за допомогою фіксації будь-якої точки на стелі або стіні, а також фіксації погляду на предметі, що знаходиться на відстані приблизно 25 см від очей випробовуваного.

Багаторазове повторення того самого слова або групи слів призводить до суб’єктивного відчуття втрати змісту цих слів. Назвіть уголос багаторазово будь-яке слово — іноді вистачить і десятка повторень, щоб виникло специфічне відчуття втрати змісту цього слова. На цьому прийомі побудовані багато містичних технік: шаманські закляття, повторення словесних формул («Господи, помилуй мя грішного» у православ’ї, «ла ілаха ілла-л-лаху» (тобто «немає бога, крім Аллаха») в ісламі) тощо. Багаторазове проказування подібних фраз призводить не тільки до втрати їхнього змісту, але й, як говорять східні містики, до повного «спустошенню свідомості», що сприяє виникненню особливих містичних станів. Безупинне промовляння лікаря, що повторює ті самі формули, сприяє гіпнотичному стану. Має присипальний вплив на людей одноманітно- монотонне архітектурне середовище.

Автоматизовані дії (ходьба, читання, гра на музичних інструментах, плавання й ін.) у силу своєї одноманітності також не сприймаються і не утримуються у свідомості людиною, що виконує ці дії. Низка складних завдань, що вимагають найбільшої точності і м’язової координації (балетні танці, бокс, влучна стрільба, швидкий друк на машинці), успішно виконуються тільки тоді, коли вони доведені до автоматизму і тому практично не сприймаються свідомістю. Виявлений «ефект психічного перенасичення»: випробовуваний не здатен без варіацій виконувати одноманітне завдання протягом навіть короткого часу і змушений змінювати — іноді непомітно для себе — розв’язувану ним задачу.

При мізерності зовнішніх впливів у людини розвиваються явища, подібні до стомлення: збільшуються помилкові дії, знижується емоційний тонус, розвивається сонливість і т. д. У 1956 р. був проведений чи не найвідоміший експеримент із тривалою відсутністю інформації (сенсорною ізоляцією): за 20 дол. на день (що за тими часами було значною сумою) випробовувані добровольці лежали на ліжку, при цьому їхні руки вставлялися в спеціальні картонні трубки, щоб було якнайменше дотикових стимулів, їм удягали спеціальні окуляри, що пропускали лише розсіяне світло, слухові подразники маскувалися безперервним шумом працюючого кондиціонера. Випробовуваних годували, напували, вони в міру потреби могли займатися своїм туалетом, але весь інший час були максимально нерухомими. Надії випробуваних, що вони добре відпочинуть у таких умовах, не виправдалися. Учасники експерименту не могли ні на чому сконцентруватися — думки вислизали від них. Більш 80 % випробуваних стали жертвами зорових галюцинацій: стінки ходили ходуном, підлога оберталася, тіло і свідомість роздвоювалися, очам ставало нестерпно боляче від яскравого світла тощо. Ніхто з них не протримався більш шести днів, а більшість зажадала припинити експеримент уже через три дні.

Роль усвідомленості при виділенні фігури.

Особливу роль у виділенні фігури відіграє її осмислення людиною, що сприймає. Лікар, що розглядає рентгенограму, шахіст, що вивчає нову позицію в дебюті, мисливець, що впізнає птахів за льотом з неймовірних для звичайної людини відстаней, — усі вони реагують аж ніяк не на безглузді картинки і бачать у них зовсім інше, ніж люди, що не вміють читати рентгенограму, грати в шахи чи полювати. Безглузді ситуації складні й болісні для всіх людей. Людина ж усьому намагається надати зміст. Ми взагалі зазвичай сприймаємо тільки те, що розуміємо. Якщо людина раптом почує, як розмовляють стіни, то в більшості випадків вона не повірить тому, що стіни дійсно можуть розмовляти, і буде шукати цьому яке-небудь розумне пояснення: наявність людини, що сховалася, магнітофона тощо, чи навіть вирішить, що сама втратила розум.

Осмислені слова упізнаються суттєво швидше й точніше безглуздих наборів букв при їхньому зоровому пред’явленні. В експерименті із затіненим повідомленням, коли на різні вуха подається різний текст, з’ясувалося, що з двох повідомлень сама людина завжди вибирає те, що має якийсь зрозумілий для неї зміст, і як уже зазначалося, практично не зважає на те повідомлення, за яким їй не потрібно стежити. Але найнесподіваніше: якщо осмислене повідомлення подається то на одне, то на інше вухо, то випробуваний, незважаючи на всі свої старання, пильно стежить за повідомленням, що подається на одне визначене вухо, вимушено переключає свою увагу на осмислене повідомлення, на яке б вухо воно не подавалося. Почасти цей ефект можна продемонструвати при пред’явленні зорової інформації. Прочитайте, будь-ласка, нижче поданий текст, звертаючи увагу тільки на підкреслені слова, написані жирним шрифтом:

При переході осмисленого тексту з одного шрифту на інший, як правило, виникає відчуття збою, а іноді й спроба прочитати текст, написаний іншим шрифтом.

Осмислення світу багато в чому пов’язано з використанням мови. Тому наше сприймання світу змінюється в залежності від того, якими словами ми називаємо те, що бачимо. Люди, що говорять різними мовами, сприймають світ по-різному, тому що різні мови самі по-різному описують цей світ. Не випадково російські художники малюють весну у вигляді чарівної дівчини (слово «весна» у російській мові жіночого роду), а німецькі художники — у вигляді красивого юнака (відповідно до роду слова «весна» у німецькій мові). Російськомовні випробовувані, наприклад, більш схильні розділяти у своєму сприйнятті синє і блакитне, ніж англомовні випробувані, які використовують для позначення цих двох кольорів одне слово «blue».

Сприймання як процес перевірки гіпотез. Велика кількість помилок, що ми робимо при сприйманні, пов’язана не з тим, що ми щось неправильно бачимо чи чуємо — наші органи відчуттів працюють практично ідеально, а з тим, що ми неправильно це розуміємо. Однак саме завдяки нашому вмінню осмислювати сприйняте, ми робимо відкриття і сприймаємо набагато більше того, що сприймається нашими органами відчуттів. Минулий досвід і передбачення майбутнього розширюють одержувану нашими органами відчуттів інформацію. Ми використовуємо цю інформацію, щоб перевіряти гіпотези щодо того, що знаходиться перед нами. Сприймання — це активний процес одержання інформації для перевірки гіпотез про навколишній світ.

Не дивно, що сприймання тісно зв’язане з рухом, дією. Очевидно, що рух необхідний для одержання потрібної інформації.

Будь-який об’єкт повинен потрапити в поле зору, щоб його можна було побачити; його потрібно взяти в руки, щоб обмацати тощо. Хоча механізми, що керують такими рухами, дуже складні, ми не будемо їх розглядати. Однак роль руху в сприйманні не тільки (і навіть не стільки) у цьому. Насамперед відзначимо мікрорухи органів відчуттів. Вони сприяють утриманню у свідомості незмінних стимулів, що, як ми пам’ятаємо, мають тенденцію швидко зникати зі свідомості. У людини постійно зміщаються точки шкірної чутливості: тремор пальців, кистей рук, тулуба, що не дозволяє стабілізувати м’язові відчуття: мимовільні мікрорухи очей не дають можливості утримувати погляд на заданій точці тощо. Усе це сприяє такій зміні зовнішньої стимуляції, щоб сприймане зберігалося у свідомості, але в той же час не порушується сталість сприйманих об’єктів.

Однак головна роль дії в сприйманні полягає в перевірці виникаючих гіпотез. Розглянемо відповідний приклад. Американський психолог А. Еймс сконструював особливу кімнату (її називають «кімнатою Еймса»), віддалена стіна якої розташована не під прямим кутом до причілків, як це звичайно буває, а під дуже гострим кутом до однієї стіни і відповідно під тупим кутом до іншої (див. мал. 3).

Завдяки помилковій перспективі, створеній і візерунками на стінах, спостерігач, що сидів у оглядовій, сприймав цю кімнату як прямокутну. Якщо в далекий (скошений) гострий кут такої кімнати поставити предмет або незнайому людину, вони здаються різко зменшеними в розмірі. Ця ілюзія зберігається, якщо навіть повідомити спостерігачеві про справжню форму кімнати. Однак варто спостерігачу зробити будь-яку дію в цій кімнаті (доторкнутися палицею до стіни, кинути м’яч у протилежну стіну), то ілюзія зникає — кімната починає сприйматися відповідно до її реальної форми. (Про роль минулого досвіду говорить той факт, що ілюзія взагалі не виникає, якщо спостерігач бачить добре знайому йому людину, наприклад, чоловіка або жінку, сина тощо). Отже, людина формує гіпотезу про те, що вона сприймає (наприклад, бачить або чує), а за допомогою своїх дій перевіряє правильність цієї гіпотези. Наші дії коригують наші гіпотези, а разом із ними й наше сприймання.

Як свідчать дослідження, неможливість робити рухи не дозволяє вчитися сприймати світ. Утім, такі експерименти, що руйнують процес сприймання, зрозуміло, не проводилися на дітях. Зручними об’єктами для експериментаторів були кошенята і малята мавп. От опис одного з таких експериментів. Новонароджені кошенята переважну частину часу знаходилися в темряві, де могли вільно рухатися. На світлі вони поміщалися в спеціальні кошики, що оберталися на зразок каруселі. Кошеня, у кошику якого були пророблені отвори для лап, і яке, тим самим, могло обертати карусель, згодом не мало зорових дефектів. Кошеня ж, що пасивно сиділо у кошику і не могло робити в ній ніяких рухів, згодом робило серйозні помилки при розрізненні форми предметів. (Психология. Учебник / Под ред. А.А. Крылова. — М.: Проспект, 1999. — С. 102–112.)

ЯК ДОПОМОГТИ ДИТИНІ ВІДКРИТИ СВІЙ ВНУТРІШНІЙ СВІТ

«Внутрішній світ — це не абстракція, це наша реальність, необхідна умова нашого розвитку — говорить Жак де Кулон. — Це той душевний простір, який дозволяє дитині залишатися наодинці із собою, не страждаючи при цьому від нудьги і тривоги. В ньому вона творить, фантазує, переживає, розмірковує і вчиться протягом всього життя, як унікальна і усвідомлююча себе особистість». Педагог акцентує увагу, що виховання повинно спрямовувати дитину до самостійності, готувати її до свободи. Наше суспільство споживання орієнтоване на результат, воно спонукає людину переважно до двох дій: «мати» і «робити». Більшість предметів, які викладаються у школі, залишають без уваги як тіло, так і уяву дитини — те, що власне, і є вона сама. Тому, саме батькам необхідно щоденно піклуватися про розвиток внутрішнього світу дитини.