Розділ «ТЕКСТИ ДЛЯ ДОДАТКОВОГО ЧИТАННЯ»

Цілком оригінальними є так звані фантомні болі (від французького fantome — привид, примара). Вони іноді виникають після видалення кінцівки і суб’єктивно локалізуються (містяться) у відсутній частині тіла. Дуже яскраво описав фантомні болі великий російський хірург М.І. Пирогов (1810–1881): «Багато з ампутованих відчувають іноді біль у пальцях, уже давно не існуючих, визначають навіть і в яких пальцях біль сильніший… Хто бачив їх, той, мабуть, погодиться зі мною, що не можна спокійно дивитися на страдників у пароксизмі болів».

Говорячи про своєрідність больових відчуттів, треба також відзначити їх значну невиразність за суб’єктивною характеристикою. Так, часто ми чуємо й читаємо, що біль може бути гострий, тупий, колючий, ріжучий, тягнучий, гнітючий, тиснучий, сверлячий, сіпаючий, пульсуючий, стукаючий, пекучий, пронизуючий, стріляючий, ниючий, гризучий, викручуючий, терпкий, глухий, тихий, монотонний, миттєвий, блискавичний та багато інших дуже виразних визначень. Однак звертає на себе увагу те, що переважна більшість із них дані за аналогією з пошкоджуючим зовнішнім впливом, який найчастіше не збігається зі справжньою причиною виникнення болів. З іншого боку, мабуть, багато хто на підставі свого життєвого досвіду помітив, що однакові впливи різні люди сприймають як больові відчуття неоднакової інтенсивності, навіть одна й та сама людина у різних станах по-різному сприймає больові подразники.

Як правило, окремо говорять про каузалгію (від грецького kausis — печіння і аlgos — біль), під якою розуміють больовий синдром, що характеризується інтенсивними пекучими болями, судиноруховими й трофічними розладами, а також негативними емоційними реакціями. Звичайно каузалгія зумовлена пошкодженнями деяких периферичних нервів і порушенням вегетативної іннервації. Ці болі знаходяться на межі стерпності.

Незважаючи на таку невизначеність у характеристиці больових відчуттів, можна все ж помітити одну особливість, яку легко зрозуміти, проробивши простий експеримент. Якщо вколоти палець, то можна вловити подвійне відчуття болю. Спершу виникає відносно слабе, але точно локалізоване больове відчуття. Через 1–2 секунди воно стає інтенсивнішим, розлитим і тривалим. Уперше повністю розділити це «подвійне відчуття» вдалося Г. Хеду у 1903 р., якому з експериментальною метою перерізали чутливий нерв. Тоді вже було відомо, що нерви здатні регенерувати, тобто відновлюватися. Природно, що відразу після перерізання в іннервованій ділянці зникли всі види чутливості, які відновлювалися з неоднаковою швидкістю. Через 8-10 тижнів виявилися перші ознаки регенерації, через 5 місяців відновилася больова чутливість, але дуже своєрідна. Легкий укол, навіть дотик асистента спричиняли сильне, майже нестерпне відчуття болю. Досліджуваний кричав, трясся всім тілом, хапався за того, хто завдавав подразнення. При цьому, якщо в нього були зав’язані очі, він не міг сказати, де виникає відчуття болю. І лише через п’ять років больові відчуття в цієї людини стали звичайними. Так виникло вчення про протопатичну й епікритичну чутливість. Вважають, що протопатична чутливість (від грецького ргоtоs — перший і раthоs — страждання) являє собою найдавнішу примітивну недиференційовану чутливість низького рівня, а епікритична (від грецького еріkrіtісоs — винесення рішення) — високочутливий і тонкодиференційований вид чутливості, яка виникла на пізніших стадіях філогенезу. Ці два види чутливості, як вважав Хед, відновлюються після перерізання нерва з різною швидкістю.

ЯК ЛЮДИНА СПРИЙМАЄ СВІТ

Фігура і тло. Як говорять психологи, усе, що людина сприймає, вона сприймає як фігуру на тлі. Фігура — це те, що ясно, чітко усвідомлюється, що людина описує, повідомляючи, що вона сприймає (бачить, чує тощо). Але при цьому будь-яка фігура обов’язково сприймається на певному тлі. Тло — це щось невиразне, аморфне, неструктуроване. Наприклад, своє ім’я ми почуємо навіть у гучній компанії — воно звичайно відразу виділяється як фігура на звуковому тлі. Психологія призиває, однак, не обмежуватися побутовими прикладами і перевіряти свої твердження в експериментах.

При зоровому пред’явленні, як установлено, статус фігури здобуває поверхня з чіткими межами, що володіє меншою площею. У фігуру поєднуються елементи зображення подібні за розміром, формою, що володіють симетричністю, що рухаються в одному напрямку, розташовані найбільш близько один до одного. Свідомість сприймає фігуру, групуючи елементи зображення за фактором близькості. Риски на рис. 1 сприймаються як згруповані в стовпчики по дві, а не просто як риски на білому тлі.

Якщо випробовуваному пред’являти на ліве і праве вухо різні повідомлення і просити повторювати вголос одне з них, то випробуваний легко виконує таке завдання. Але він не усвідомлює в цей час іншого повідомлення, не пам’ятає його, не може сказати, ні про що там йшла мова, ні навіть якою мовою воно промовлялося. У кращому випадку він може сказати, була там музика чи мова, говорив жіночий чи чоловічий голос. Неповторюване повідомлення в такому експерименті психологи називають затіненим, воно начебто знаходиться в тіні, у тлі. Проте випробовуваний якось реагує на це повідомлення. Він, наприклад, відразу усвідомлює появу в ньому свого імені. Ось один з експериментів, що підтверджує сприймання затіненого повідомлення. У повторюваному повідомленні даються речення, що містять слова-омоніми, наприклад: «Він знайшов КЛЮЧ на галявині», а в затінене повідомлення для одних випробуваних включається слово «ВОДА», а для інших випробуваних — «ДВЕРІ». Потім випробовуваних просять з багатьох пред’явлених їм пропозицій впізнати ті, що вони повторювали. Серед пред’явлених пропозицій є такі: «Він знайшов джерело на галявині» і «Він знайшов відмичку на галявині». Виявилося, що перші випробовувані впевнено пізнають речення про джерело, а інші — настільки ж упевнено впізнають речення про відмичку. І, зрозуміло, випробовувані обох груп нічого не могли відтворити із затіненого повідомлення, тобто нічого про нього не пам’ятали.

Відносність статусу фігури і тла можна показати на прикладі двозначних малюнків (їх називають також двоїстими зображеннями). У цих малюнках фігура і тло можуть мінятися місцями, як фігура може усвідомлюватися те, що при іншому розумінні малюнку розуміється як тло. Звертання фігури в тло і навпаки називається переструктуруванням. Так, на відомому малюнку датського психолога Е. Рубіна (див. мал. 2) можна побачити або два чорні профілі на білому тлі, чи білу вазу на чорному тлі. Зазначимо: якщо людина усвідомлює обидва зображення на такому двозначному малюнку, то потім, дивлячись на малюнок, ніколи не зможе побачити обох зображень одночасно. А якщо вона буде намагатися бачити тільки якесь одне зображення з двох (наприклад, вазу), то через певний час з неминучістю побачить інше (профілі).

Як це не парадоксально звучить, але, усвідомлюючи сприйняте, людина завжди одночасно розуміє, що вона сприймає більше, ніж у даний момент усвідомлює. Закони сприймання — це експериментально встановлені принципи, відповідно до яких з безлічі подразнень, одержуваних мозком, виокремлює усвідомлювана фігура.

Як фігура звичайно виокремлю те, що має для людини якийсь зміст, що пов’язано з минулим досвідом, припущеннями і очікуваннями людини, з її намірами й бажаннями. Це показано в багатьох експериментальних дослідженнях, але конкретні результати істотно змінили погляд на природу і процес сприймання.

Закон післядії фігури і тла. Константність сприймання.

Людина переважно сприймає (усвідомлює) те, що вже раніше бачила. Це виявляється в серії законів. Закон післядії фігури і тла говорить: те, що один раз людина сприйняла як фігуру, має тенденцію до післядії, тобто до повторного виділення як фігури; те, що один раз було сприйняте як тло, має тенденцію і сприйматися як тло. Розглянемо деякі експерименти, що демонструють прояв цього закону.

Випробуваним пред’являлися безглузді чорно-білі зображення. (Такі зображення легко зробити кожному: на невеликому аркуші білого паперу потрібно лише намалювати чорною тушшю які-небудь нічого не значущі смуги так, щоб співвідношення обсягів сірий і білий кольори на листочку було приблизно однаковим.) У більшості випадків випробувані сприймали біле поле як фігуру а чорне — як тло, тобто бачили зображення як біле на чорному. Однак при певному зусиллі вони могли сприймати пред’явлене зображення і як чорну фігуру на білому тлі. У попередній («навчальній») серії експерименту випробуваним пред’являлося кілька сотень таких зображень, кожне приблизно на 4 с. При цьому їм указувалося, зображення якого кольору (білого чи чорного) вони повинні побачити як фігуру. Випробувані намагалися «з усіх сил» побачити саме те зображення як фігуру, на яке вказував експериментатор. У «тестуючій» серії експерименту, що проводилася через кілька днів, їм пред’являлися як нові малюнки, так і зображення з попередньої серії, а вони повинні були вже без усяких зусиль сприймати пред’явлене так, як воно сприймається саме по собі, і повідомляти, яке поле — біле чи чорне — бачать як фігуру. Виявилося, що випробувані мають тенденцію сприймати старі зображення так, як вони це робили в навчальній серії (хоча в основному навіть не впізнавали ці зображення), тобто повторно виокремлювали ту ж фігуру і не виокремлювали те ж тло.

Пред’явимо випробовуваному на долі секунди набір стимулів (це можуть бути або зображення слова, або звуки чи показання приладу тощо). Його завдання впізнати пред’явлені стимули. Деякі з них він пізнає безпомилково. У деяких робить помилки, тобто визначає неправильну (з погляду інструкції) фігуру. Виявляється, при повторному пред’явленні стимулів, у яких він до цього помилився, випробуваний частіше випадкового знову робить помилки. Звичайно він повторює ті ж помилки, що зробив раніше («післядіє фігура»), іноді робить підряд різні помилки («післядіє тло»). Феномен повторення помилок сприймання, що виявляється в різних експериментах, є особливо несподіваним. Адже для того, щоб повторити помилку при пред’явленні того ж самого стимулу, випробовуваний спочатку повинен впізнати, що пред'явлений стимул той самий, пригадати, що у відповідь на його пред’явлення він уже робив таку-то помилку, тобто, власне кажучи, правильно його впізнати, а потім уже повторити помилку.

У деяких двоїстих зображеннях людина ніяк не може побачити друге зображення, навіть незважаючи на безпосередні підказки експериментатора. Але ось випробовувані малюють картинку, що включає дане зображення, або докладно описують побачене, або висловлюють асоціації, що виникають в зв’язку з картинкою. У всіх таких випадках у відповідях випробуваних звичайно з’являються елементи, зв’язані з тим змістом картини, що вони не усвідомлюють. Такий прояв неусвідомленого тла виявляється при зміні або завдання, або об’єкта сприймання.

Закон константності сприйняття також говорить про вплив минулого досвіду на сприймання: людина розглядає оточуючі його знайомі предмети як незмінні. Ми віддаляємося від предметів або наближаємося до них — вони в нашому сприйманні не змінюються в розмірах. (Правда, якщо предмети досить віддалені, вони все ж здаються маленькими, наприклад, коли ми дивимося на них з ілюмінатора літака.) Обличчя матері, що змінюється в залежності від умов освітлення, відстані, косметики, головних уборів тощо, упізнається дитиною як щось незмінне вже на другому місяці життя. Білий папір ми сприймаємо як білий навіть при місячному сяйві, хоча він відбиває приблизно стільки ж світла, скільки чорне вугілля на сонці. Коли ми дивимося на колесо велосипеда під кутом, то реально наше око бачить еліпс, але ми усвідомлюємо це колесо як кругле. У свідомості людей світ у цілому стабільніший і стійкіший, ніж він є насправді.

Константність сприймання — це багато в чому прояв впливу минулого досвіду. Ми знаємо, що колеса круглі, а папір білий, і тому їх так і бачимо. Коли знання про реальні форми, розміри і колір предметів відсутні, то і феномен константності не проявляється. Відомий етнограф описує: одного разу в Африці він разом із місцевим жителем — пігмеєм вийшов із лісу. На віддалі паслися корови. Пігмей раніше ніколи не бачив корів здалеку, а тому, на подив етнографа, сприйняв їх за мурах — константність сприймання порушилася.

Вплив на сприймання очікувань і припущень.

Ще один принцип сприймання: людина сприймає світ у залежності від того, що очікує сприйняти. На процес виокремлення фігури впливають припущення людей про те, що може бути їм пред’явлено. Ми набагато частіше, ніж самі уявляємо, бачимо те, що очікуємо побачити, чуємо те, що очікуємо почути і т. п. Якщо попросити людину із заплющеними очима визначити на дотик, який предмет йому дали в руки, то реально металева твердість пред’явленого предмета буде відчуватися як м’якість гуми доти, доки випробуваний переконаний, що даний йому об’єкт є гумовою іграшкою. Якщо пред’являти зображення, що з однаковим успіхом може бути зрозуміле як цифра 13 чи як буква В, то випробовувані без будь-яких сумнівів сприйматимуть цей знак як 13, якщо він з’являється в ряду чисел, і як букву В, якщо він з’являється в ряду букв.