Розділ «II. Особлива частина»

Підозрюваний розповів, що раніше бував у гостях в цій сім’ї і вирішив поживитися добром. Заздалегідь все обдумав і підготував (упакував у сумку одноствольну рушницю, сокиру, молоток) і, як він зізнався потім, «вколовши кубів п’ять наркоти», пішов на «ділову» зустріч. На околиці міста злочинець влаштував справжню бійню.[3]

Значний інтерес представляє вивчення особистості злочинця в системі конкретних форм її соціальної діяльності. Утверджений в психології дієвий підхід у вивченні явищ психічного життя особистості дозволяє вивчити її «…в деякому здійснюваному процесі життєдіяльності, який стосується саме її. За цієї умови можна виявити, які суспільні процеси і форми безпосередньо впливають на формування особистості» і, певна річ, з’ясувати роль особистості в становленні свого «Я».

Злочинцям властиве суперечливе поєднання негативних і позитивних рис особистості і таке ж суперечливе за своїм змістом поєднання форм соціальної діяльності. А це означає, що при вивченні способу життя злочинця слід уникати однозначних характеристик і прагнути вивчення в системі його різних за соціальною значущістю видів діяльності.

Вузьке розуміння діяльності може призвести до теоретичних помилок у дослідженні особистості злочинця, які, в свою чергу, можуть потягнути за собою помилки в практиці боротьби зі злочинністю, зокрема в роботі щодо виправлення і перевиховання злочинців. У зв’язку з цим автор не може підтримати концепцію О. Ковальова, який при побудові типології особистості злочинців як одного з типів виділив так званий глобальний тип особистості з повною кримінальною зараженістю. «Всі їхні помисли, почуття, — стверджує О. Ковальов, — пов’язані із замислами скоєння злочинів…». Висловлювання означає, що вся життєдіяльність такої особистості має антигромадський характер, підпорядкована злочинним цілям і, відповідно, невиправна. Якщо всі елементи структури особистості злочинця набули явно виражений антигромадський характер (повна кримінальна зараженість), тоді доведеться констатувати приреченість цієї особистості на скоєння злочинів і в майбутньому. А це є, по суті, визнання обумовленості поведінки, яка давно піддана справедливій критиці і відкинута вітчизняними кримінологами і психологами.

Твердження, що все життя того чи іншого злочинця, всі конкретні форми його прояву є кримінальними, не доведене. Припущення про «тотальну кримінальну зараженість», стверджує О. Яковлєв, не доведено, воно ґрунтується на прямій аналогії з фізичними захворюваннями організму і несе на собі відбиток понять, прийнятих у сфері побутової свідомості. Повністю асоціальні особи не зустрічалися навіть серед обстежених рецидивістів — такий висновок зробили в свій час спеціалісти-юристи, які вивчали причини і профілактику сімейно-побутових злочинів та інших правопорушень у м. Києві і трьох областях України.

У соціальній дійсності життєдіяльність людини представляє собою сукупність різноманітних форм рольової і нерольової поведінки. Причому перші становлять більшість форм соціальної активності особистості, в тому числі й особистості злочинця. Наприклад, дослідники відзначають дуалістичний (подвійний) характер поведінки сімейно-побутових злочинців: з одного боку, людина дисциплінована на роботі, а з другого — дебошир і деспот у сім’ї (60 % вивчених осіб характеризувалися за місцем роботи позитивно, водночас за місцем проживання — лише 20 %).

У структурі особистості злочинця особливий інтерес представляють психічні властивості, які дають найбільш повне уявлення про глибинні процеси, які безпосередньо визначають її поведінку, і серед них провідною є соціальна спрямованість особистості. Оскільки про ядро спрямованості особистості — її мотиви — йтиметься в наступному розділі, зупинимося на інших її компонентах.

У злочинній поведінці істотну роль відіграє такий компонент спрямованості особистості, як соціальна установка. За результатами досліджень, заснованих на загальнопсихологічному понятті соціальної установки, до наукового обігу введено поняття антигромадської установки як одного з факторів, що визначає злочинну поведінку. Для багатьох правопорушників характерна особистісна установка на злочинну діяльність (в особи з викривленими потребами, антигромадськими поглядами і звичками). Особистісна установка на злочинну діяльність обумовлює здійснення правопорушниками діянь, як правило, агресивного, насильницького спрямування. Характерно, що прояв агресивності цих осіб не є реакцією на обставини конфліктної ситуації, а виражає насамперед прагнення особи реалізувати агресивні спонукання незалежно від того, сприятлива ситуація чи ні.

Багато злочинів скоюються особами, які мають ситуативну установку на злочинну діяльність. Вона виражається в емоційній обумовленості особи до конфліктного реагування на певні життєві обставини, за яких стикаються протилежні потреби та інтереси конфліктуючих. Ситуативна установка найбільш властива для правопорушників підліткового і молодого віку, що є відображенням їхньої загальної соціальної незрілості, внутрішньої суперечливості, емоційно-вольової нестійкості, які зумовлюють невідповідні реакції особи на об’єктивні обставини. Це твердження, що має під собою теоретичну і практичну основу, вимагає окремого розгляду психології неповнолітніх злочинців.

§ 3. Психологія неповнолітніх злочинців

Напружена, нестійка соціальна і економічна обстановка, яка склалася нині в Україні, зумовлює зростання різних відхилень в особисті- сному розвитку і поведінці дітей. Серед них особливу тривогу викликають не лише відчуженість, яка прогресує, підвищена настороженість неповнолітніх, а й їхній цинізм, жорстокість, агресивність. Найбільш гостро цей процес виявляється у перехідному — підлітковому — віці.

Сучасний підліток живе у світі, складному за своїм змістом і тенденціями соціалізації. Це пов’язано, по-перше, з економічною і екологічною кризою, яка вразила наше суспільство, що викликає у дітей почуття безнадійності й роздратування (додамо — при відсутності почуття особистої відповідальності). По-друге, з темпом і ритмом техніко-технологічних перетворень, які ставлять до підлітків нові вимоги. По-третє, з насиченим характером інформації, що глибоко впливає на дитину, яка ще не виробила чіткої життєвої позиції (варто особливо зазначити у зв’язку з цим серйозний дефіцит позитивної інформації в засобах масової інформації, в кіно- і телефільмах). У підлітків бурхливо розвивається почуття протесту, часто неусвідомленого, відбувається втрата загальносоціальної зацікавленості, що призводить до егоїзму. Річ у тім, що підлітки більше, ніж інші вікові групи населення, страждають від нестабільного соціального, економічного і морального становища в країні, втративши сьогодні необхідну орієнтацію в цінностях та ідеалах, — старі зруйновані, нові лише створюються. Підлітки не лише не знають у що вірити, а й вважають, що більшість дорослих зазвичай говорить неправду, що «зараз кожен живе для себе, намагається якось викрутитися, обдурити іншого».

Типовий стан агресивності підлітка характеризується гострим, часто афективним переживанням гніву, імпульсивною безладною активністю, бажанням на комусь чи навіть на чомусь «зірвати зло». Агресивні дії неповнолітніх виступають як:

1) засіб досягнення якої-небудь значущої для цього підлітка мети;

2) спосіб психічної розрядки, заміщення, задоволення блокованої потреби і забороненої діяльності;

3) спосіб задоволення в самореалізації і самоутвердженні.

Агресивність в особистісних характеристиках неповнолітніх формується в основному як форма протесту проти нерозуміння дорослих, через незадоволеність своїм станом у суспільстві. Водночас на розвиток агресивності підлітків впливають і окремі природні особливості (наприклад, збуджуваність і сила емоцій), а також найближче оточення. Суттєво те, що агресивність неповнолітніх виявляється не лише в деструктивних формах поведінки (бійки, сварки, злі жарти і т. п.), а й в злочинах — бандитизм, убивство, зґвалтування і т. д.

Справжній маніяк-душогуб в особі 12-річного підлітка був затриманий 22 грудня 2000р. в Підмосков’ї. Довгий час Олександр Тимошин, який вважався важкою дитиною, тероризував своїх ровесників, знахабнів від безкарності, по-звірячому вбив 13-річну дівчинку. Але цій трагедії можна було запобігти. Адже ще 25 листопада батьки іншої дівчинки подали заяву в міліцію про спробу зґвалтування, яку вчинив малолітній «відморозок». Напавши на однокласницю, намагався зґвалтувати її, а коли дівчинка вчинила опір, навіть полоснув її ножем по шиї, до крові порізав шкіру. А через три тижні він мало не задушив у порожньому класі першокласницю, котра врятувалася лише завдяки батькам, які в той момент заглянули в кімнату. Але, не бажаючи тягатися з «малолітками», непередбачувані працівники районного УВС чомусь не вжили ніяких профілактичних заходів щодо нейтралізації небезпечного для суспільства підлітка. В результаті у селі сталася трагедія. Підстерігши в безлюдному місці восьмикласницю Л., яка поверталася додому разом з п’ятирічною племінницею Настею, Тимошин накинувся на школярку. Настя побігла по допомогу, але коли батьки прибігли, усе вже було скінчено.

Отримавши більше десятка ножових поранень у спину, шию, живіт, Л. померла до приїзду «швидкої допомоги».

Безумовно, не всі правопорушення неповнолітніх настільки злісні та трагічні. Багато правопорушень молодших школярів і підлітків скоюються на ґрунті бешкетництва, неправильно зрозумілої романтики (наприклад, крадіжка яблук чи груш у чужому саду). Але водночас треба мати на увазі, що більше 50 % злочинців-рецидивістів свій перший злочин скоїли у підлітковому віці.