Розділ «Частина друга»

Ми, російські люди, любимо поговорити і послухати, але ораторське мистецтво у нас у повному занепаді. У земських і дворянських зібраннях, учених засіданнях, на парадних обідах та вечерях ми соромливо мовчимо, або ж говоримо мляво, беззвучно, «понуривши бороди», не знаючи, що не вміємо говорити коротко й незнайомі з тією грацією мовлення, коли при найменшій витраті сил досягається відомий ефект — небагато (за кількістю), але про багато що (за змістом). Лат.: non multum sed multa.

У нас багато присяжних повірених, прокурорів, професорів, проповідників, у яких за сутністю їхніх професій слід було б передбачити ораторську жилку, у нас багато закладів, які називаються «говорильними», тому що в них за обов’язками служби багато й довго говорять, але в нас зовсім немає людей, які вміють висловлювати свої думки ясно, коротко і просто. В обох столицях нараховується всього-на-всього справжніх ораторів п’ять-шість, а про провінційних златоустів щось не чувати.

На кафедрах у нас сидять заїки й шептуни, яких можна слухати й розуміти, лише пристосувавшись до них, на літературних вечорах дозволяється читати навіть дуже погано, тому що публіка давно вже звикла до цього, і коли читає свої вірші який-небудь поет, то вона не слухає, а лише дивиться.

Ходить анекдот про якогось капітана, який начебто, коли його товариша опускали до могили, збирався прочитати довгу промову, але вимовив: «Бувай здоровий!», крякнув і більше нічого не сказав. Щось подібне розповідають про поважного В. В. Стасова, який кілька років тому у клубі художників, бажаючи прочитати лекцію, хвилин п’ять зображував із себе мовчазну, зніяковілу статую, постояв на естраді, пом’явся та з тим і пішов, не сказавши жодного слова.

А скільки анекдотів можна було б розповісти про адвокатів, які викликали своєю недорікуватістю сміх навіть у підсудного, про «жерців» науки, які мучили своїх слухачів і врешті породжували до науки повну відразу. Ми люди байдужі, нудні, у наших жилах давно уже запеклася кров від нудьги. Ми не ганяємося за насолодою й не шукаємо її, і нас тому ніскільки не тривожить, що ми, байдужі до ораторського мистецтва, позбавляємо себе однієї з вищих і найблагородніших насолод, доступних людині. Але не хочеться насолоджуватися, то в усякому разі не завадило б згадати, що в усі часи багатство мови й ораторське мистецтво йшли поруч.

У суспільстві, де зневажається істинне красномовство, панує риторика, святенництво слова або банальна балаканина. І у давні часи, і в новіші часи ораторство було одним із найсильніших важелів культури. Немислимо, щоб проповідник нової релігії не був водночас і захоплюючим оратором.

Усі кращі державні люди в епоху процвітання держав, кращі філософи, поети, реформатори були водночас і кращими ораторами. «Квітами» красномовства був устелений шлях до всякої кар’єри, і мистецтво говорити вважалося обов’язковим.

Можливо, і ми колись дочекаємося, що наші юристи, професори й взагалі посадові особи, зобов’язані по службі говорити не тільки вчено, але й зрозуміло і гарно, не будуть виправдовуватися тим, що вони «не вміють» говорити. Адже в принципі для інтелігентної людини погано говорити повинно б вважатися такою ж непристойністю, як не вміти читати й писати, і у справі освіти й виховання навчання красномовства слід було б вважати неминучим.

10.3. Про ораторське слово. Гармонія думки й слова[128]

Перш за все слід пізнати істину стосовно будь-якої речі, про яку говориш чи пишеш.

Платон

* * *

Промови достойної людини завжди спрямовані до вищого блага, вона ніколи не буде говорити навмання.

Платон

* * *

Тільки в промовах навчальних, які проголошуються заради навчання, у промовах про справедливість, красу й благо є ясність, досконалість, які варті старань.

Платон

* * *

Не слова й не звук голосу становлять славу оратора, але спрямування його політики.

Демосфен