Розділ «Частина друга»

Асиміляція — це зміна, уподібнення звуків у мовному потоці під впливом наступного чи попереднього звука.

Асиміляція за дзвінкістю. Попередній глухий звук набуває дзвінкості, якщо за ним іде наступний дзвінкий: молотьба (звучить: молодьба), вокзал (звучить: воґзал), боротьба (звучить: бо-родьба), якже (звучить: яґже) тощо.

Асиміляція за глухістю. Попередній дзвінкий звук під впливом наступного глухого оглушується: нігті — ніхті, кігті — кіх~ ті, легкий—лехкий, вогкий — вохкий.

Асиміляція за місцем і способом творення. При цій асиміляції зливається або дуже наближається артикуляція (вимова) близьких звуків: безжалісний — бежжалісний, безшерстий — бе-жшерстий.

Асиміляція за м’якістю. Попередній приголосний уподібнюється за м’якістю до наступного м’якого: ніжність — [н’іжн]іс]т], селянський — [сел’ан’с’кий].

Губні б, п, в, м, ф, шиплячі ж, ч, ш, щ, задньоязикові ґ, к, х, та дрижачий «р» перед м’якими не уподібнюються до м’яких.

Дисиміляція — це розподібнення звуків, фонетичне явище, протилежне асиміляції.

Дисиміляція спостерігається в таких випадках: 1. Зміна [сш], [жш] на [шч| і [жч|: високий — вищий; низький — нижчий. 2. Зміна [чн] на [щн]: мірошник, соняшник. 3. Зміна [д], [т] на [с] перед [т]: веду — вести; плету — плести.

Незважаючи на певні загальні вимоги щодо виконання прозових творів, не можна обійти й не врахувати деякі їх жанрові особливості. Жанрові види прози ще не остаточно підказують читцеві інтонацію, тому слід врахувати й певні стильові відтінки в прозі.

Так, маючи справу з прозовим текстом, необхідно зверну ти увагу на те, який він за своїм характером: описовий, нейтральний, гумористичний чи сатиричний. Це допоможе вам відшукати інтонаційні варіанти для кожного з них. Коли, наприклад, читається гумореска, байка, публіцистична стаття критичного змісту обов’язково має звучати інтонація легкої іронії, сміху або злої сатири.

Під час читання описового нейтрального тексту слід малювати словом чи то портрет людини, чи місце дії, чи картину природи розповідною, спонукальною, питальною та окличною інтонаціями.

11.9.7. Засоби емоційно-образноі та логічної виразності

Розповідні речення оформляються розповідною інтонацією, яка характеризується підвищенням тону на початку й пониженням його наприкінці речення.

Питальне речення містить у собі якесь питання, на яке передбачається обов’язкова відповідь, або питання, що не потребує відповіді. Тон підвищується на слові, у якому міститься зміст питання.

Спонукальні речення містять у собі наказ, вимогу, заклик, побажання, пораду, прохання тощо. Оформляються розповідною або окличною інтонацією.

Інтонація (лат. intono — голосно вимовляю) визначається як сукупність кількох фонетичних компонентів і фразового наголосу, пауз, ритміки, мелодики, тембру й темну. За допомогою інтонації мовленнєвий потік членується на смислові відрізки — синтагми й речення.

Складовими частинами інтонації є висота тону, сила (інтенсивність голосу), темп і тембр мовлення, паузи.

Інтонація виконує різноманітні функції: комунікативну, граматичну, модальну, емоційну та ін.

Комунікативна функція інтонації пов’язана з актуальним членуванням речення — виділенням даного (відомого) і нового (невідомого). Ця функція служить для увиразнення змісту висловлювання. Особлива роль при цьому належить фразовому наголосу.

Граматична функція інтонації пов’язана з формуванням синтаксичних понять. Оскільки інтонація формує речення, то виділяється розповідна, питальна, спонукальна інтонації. Є інтонації, які позначають смислові (граматичні) відрізки речення: інтонація переліку, підрядності, протиставлення, вставності, звертання тощо. Наприклад, однорідні члени речення характеризуються перелічувальною інтонацією, відокремлені — інтонацією відокремлення.