Розділ «C. СТАДІЯ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ»

31. За цих обставин, використання цього доказу було пов’язане з такими обмеженнями права на захист, що сказати, ніби заявникові забезпечили справедливий судовий розгляд, не можна.

«Бірутіс і інші проти Литви» (Birutis and Others v Lithuania), 47698/99 і 48115/99, 28 березня 2002 року.

31. Суд зауважує, що третього заявника засуджено тільки на підставі анонімних свідчень... Оскільки Конвенція фактично забороняє засудження, що ґрунтується лише на анонімних свідченнях..., тут були порушені права третього заявника на захист та на справедливий судовий розгляд.

32. ... Засудження першого й другого заявника не базувалися тільки або вирішальною мірою на анонімних свідченнях. Однак число анонімних свідчень, які взяв до уваги суд першої інстанції, справді показало, що розглядувані свідчення були серед підстав, покладених в основу засудження першого й другого заявника...

34. Втім, попри твердження щодо сумнівної достовірності анонімних доказів, перший і другий заявник (або їхні представники) змоги допитати анонімних свідків не дістали. Суди також не скористалися з передбаченої законом можливості... з власної ініціативи дослідити спосіб та обставини дістання анонімних свідчень. Фактично, розглядувані свідчення були зачитані на суді в тому вигляді, в якому їх запротоколювали слідчі органи. А тому суд першої інстанції послався на анонімні свідчення на обґрунтування засудження першого і другого заявника. За таких обставин, перешкоди для здійснення прав першого і другого заявника на захист не були компенсовані за рахунок процедур, яких дотримувалися судові органи держави. Те, що суди не провели допиту анонімних свідків, а також не проаналізували способу та обставин дістання анонімних свідчень, є неприйнятним з позиції права першого і другого заявника на захист та їхнього права на справедливий судовий розгляд відповідно до пунктів 1 та 3(d) статті 6 Конвенції. Отже, в цьому статтю порушено.

«С. Н. проти Швеції» (S N v Sweden), 34209/96, 2 липня 2002 року.

52. Так само те, що заявник не міг дослідити свідчення [неповнолітньої особи] M. в ході судового розгляду у першій та апеляційній інстанціях, не дає підстави говорити, що йому відмовили в його правах за пунктом 3(d) статті 6. З огляду на особливості кримінального провадження у справах, що стосуються сексуальних злочинів..., це положення не можна тлумачити як вимогу, щоб запитання в усіх випадках ставив сам обвинувачений або його захисник у перехресному допиті або з допомогою інших засобів. Суд відзначає, що відеозапис першого допиту в поліції був показаний в ході розгляду у першій і апеляційній інстанціях, протокол другого допиту зачитано в окружному суді, а аудіозапис цього допиту відтворено в апеляційному суді. З врахуванням обставин справи, ці заходи належить визнати достатніми для того, щоб забезпечити заявникові змогу в ході кримінального процесу заперечити свідчення М. та його надійність як свідка. І справді, внаслідок цього заперечення апеляційний суд пом’якшив призначене заявникові покарання, вважаючи, що частина висунутих проти нього обвинувачень не була доведена.

53. ...Суд врахував той факт, що певні відомості, надані М., були нечіткими, сумнівними і недостатньо докладними. Суд також взяв до уваги навідний характер деяких запитань, які йому поставили під час допитів у поліції. За таких обставин, Суд упевнився в тому, що при оцінці свідчень М. були вжиті необхідні застереження.

54. Беручи до уваги викладене вище, Суд вважає, що кримінальне провадження у справі заявника загалом не можна вважати несправедливим.

«Гюлкі Ґюнеш проти Туреччини» (Hulki Gunes v Turkey), 28490/95, 19 червня 2003 року.

90. Окрім того, Суд звертає увагу на те, що заявник не мав допомоги адвоката в ході розслідування, а саме на цьому етапі були отримані такі основні докази, як, наприклад, протокол очної ставки та його визнання. У цьому зв’язку мало вирішальне значення, щоб свідків обвинувачення допитав суд першої інстанції, оскільки тільки цей суд міг зблизька ефективно оцінити їхню поведінку і достовірність їхньої версії подій.

«Аль-Хаваджа і Тагері проти Сполученого Королівства» (Al-Khawaja and Tahery v United Kingdom), 26766/05 and 22228/06, 20 січня 2009 року.

41. Розглядаючи факти у справі пана Аль-Хаваджі, Суд зауважує, що уряд за врівноважувальні чинники вважав те, що заявник почав свідчити не лише в результаті свідчень С. T., що ніщо не свідчило про змову між потерпілими, що між свідченнями С. T. і тим, що показували інші свідки, були певні розбіжності, які можна було б виявити в ході перехресного допиту цих свідків, той факт, що захист міг поставити під сумнів її надійність, а також застереження, щоб присяжні пам’ятали, що вони не бачили і не чули свідчень С. T. і що ці свідчення не були перевірені в ході перехресного допиту.

42. Розглянувши ці фактори, Суд не вважає, щоб якийсь із них, узятий окремо або в поєднанні з іншими, міг компенсувати втрати, заподіяні захистові прийняттям показів С. T. Справді, навіть і без свідчень С. T., заявникові, можливо, довелося б свідчити, аргументуючи свої заперечення іншого пункту обвинувачення, а саме другого. Але якби свідчення С. Т. прийняті не були, цілком імовірно, що справу заявника розглянули б тільки за другим пунктом обвинувачення і йому б довелося свідчити тільки щодо цього пункту. Щодо розбіжностей між свідченнями С. Т. і тим, що вона розповідала двом свідкам, то Суд вважає їх малозначущими за своїм характером. Захист вказав лише на одну таку непослідовність, а саме на те, що, як заявляла С. Т. у своїх свідченнях, в один із моментів стверджуваного нападу заявник доторкнувся до її обличчя і рота, тимчасом як описуючи цю подію одному із свідків, вона сказала, що сама доторкнулася до власного обличчя на вимогу заявника. Хоча захист, звичайно, міг спробувати поставити під сумнів надійність С. Т., проте важко зрозуміти, на якій підставі він це зробив би, а надто якщо взяти до уваги, що її опис обставин великою мірою збігався з описом другої потерпілої особи, жодних доказів змови з якою, на думку суддів, що розглядали справу, не було. Можливо, те, що не було змови в національному праві є фактором, який свідчить на користь прийнятності, але в цій справі його не можна вважати врівноважувальним за змістом пункту 1 статті 6, обраного в поєднанні з пунктом 3(d) статті 6. Те, що не було змови не впливає на висновок Суду, що зміст свідчень після того, як їх прийняли, став доказом за першим пунктом обвинувачення, спростувати який заявник фактично не міг. Що стосується суддівського застереження присяжним, то апеляційний суд визнав його недостатнім. Навіть якщо б це було не так, Суд не переконаний, що якісь інші відповідні дії могли ефективно збалансувати вплив від неперевірених заяв, які були єдиним доказом проти заявника.

43. Отже, Суд вирішує, що стосовно пана аль-Хаваджі було порушення пункту 1 в поєднанні з пунктом 3(d) статті 6 Конвенції...

44. Звертаючись до справи пана Тагері, Суд насамперед відзначає, що свідок Т., хоч і не був присутнім, але не був анонімним. Хоча, за висновком судді, свідок Т. справді боявся свідчити, жодної спроби приховувати його особу не зробили: він був відомий не тільки заявникові, але й усім іншим присутнім на місці злочину. Однак Суд погоджується з обґрунтованою думкою судді, який розглядав справу, про те, що Т. справді боявся і що саме з цієї причини суддя дозволив його свідчення долучити як доказ.

45. У цьому випадку уряд посилався на такі основні врівноважувальні фактори: суддя першої інстанції розглянув альтернативні заходи; заявник був у змозі заперечити або спростувати свідчення, свідчачи сам і викликаючи інших свідків; суддя суду першої інстанції попередив присяжних, що їм треба обережно ставитися до свідчень відсутнього свідка; суддя повідомив присяжним, що заявник не несе відповідальності за переляк Т.

46. Суд не вважає, що ці чинники, узяті окремо або сукупно, забезпечили б справедливість судового розгляду або компенсували серйозну шкоду, завдану позиції захисту внаслідок прийняття свідчень Т. як доказу. Національним судам, коли вони стикаються з проблемою відсутності або анонімності свідків, належало б розглянути можливість застосування альтернативних заходів, які менше обмежували б права захисту, допускаючи прийняття свідчень свідків як доказу. Однак факт визнання альтернативних заходів недоречними не звільняє суди держави від їхньої відповідальності за те, що в разі, коли вони дозволяють заслуховувати свідчення свідків як доказ, це не порушуватиме пунктів § 1 і 3(d) статті 6. Навіть більше, відмова від застосування менш обмежувальних заходів передбачає ще більшу відповідальність за забезпечення дотримання прав на захист. Що стосується можливості заявника спростувати свідчення свідків, викликавши інших свідків, то проблема якраз і полягала в тому, що, за винятком Т., іншого свідка, який би, очевидно, міг або був готовий розповісти, що він бачив, не було. Суд, за цих обставин, не вважає, що свідчення Т. можна було б справді спростувати. Суд погоджується з тим, що заявник сам свідчив, заперечуючи обвинувачення, утім рішення так вчинити, певне, було пов’язане з прийняттям як доказу показів Т. Говорити, що право обвинуваченого наводити докази на свій захист врівноважує втрату можливості бачити та забезпечити допит і перехресний допит єдиного свідка проти нього з боку обвинувачення, не можна.

47. І нарешті, що стосується застереження, з яким суддя звернувся до присяжних, Суд визнає, що воно було як повним, так і ретельно сформулюваним... Проте Суд не вважає, що в разі, коли свідок відсутній, як це було з Т., такі застереження, зокрема й нагадування, що заявник не несе відповідальності за цю відсутність, хоч би як чітко вони були сформульовані, слугуватимуть достатньою противагою у становищі, в якому неперевірені свідчення такого свідка є єдиним прямим доказом проти заявника.

48. В результаті Суд доходить висновку, що стосовно пана Тагері також порушено пункт 1 статті 6 у поєднанні з пунктом 3(d) статті 6 Конвенції.