Розділ «A. КРИМІНАЛЬНЕ ОБВИНУВАЧЕННЯ»

107. Тому Суд визнав за потрібне звернутися до третього критерію, а саме — характеру й ступеня суворості покарання, що загрожувало заявникам...

120. Характер та ступінь суворості покарання, що «мало бути накладене» на заявників, … визначались посиланням на максимально можливе покарання, передбачене відповідним законом...

Фактичне покарання, яке було накладене, є важливим для остаточного висновку ... проте не може применшити серйозності того, яке загрожувало від самого початку...

124. Суд робить висновок, що додаткові дні за рішенням начальника установи, були новим позбавленням волі, призначеним з каральною метою після встановлення вини...

125. При цьому лише сам факт того..., що на той час, коли ухвалив рішення начальник установи, заявники були ув’язненими, які відбували правомірно призначений тюремний строк, на думку Суду, не дає підстав відрізняти їхній випадок від випадку цивільних осіб чи військовослужбовців, які перебували на свободі. Ще більше, саме у зв’язку з цим питання про процесуальні гарантії, які мають супроводжувати процедуру ухвалення судового рішення у в’язницях, слід розглядати відповідно до норм статті 6, а не статті 5 Конвенції, як це пропонували представники уряду...

126. Суд зауважує, що в своєму рішенні у справі «Енґель та інші» ... він дійшов такого висновку:

«У суспільстві, що підтримує принцип верховенства права, до «кримінальної» сфери належать можливі покарання у вигляді позбавлення свободи, за винятком тих, що з огляду на їхній характер, тривалість чи спосіб приведення до виконання не можуть завдавати істотної шкоди. Серйозність того, що стоїть на кону, традиції держав-учасниць і значення, яке в Конвенції приділяється дотриманню права на фізичну свободу особи, — все це вимагає, щоб саме так і мало бути».

Відповідно, з огляду на те, якими могли бути строки позбавлення волі і які були реально призначені цим заявникам, можна висловити припущення, що висунуті проти них обвинувачення були кримінальними за змістом статті 6, і це є презумпцією, яку можна спростувати тільки як виняток і тільки в тому разі, якщо ці покарання у вигляді позбавлення волі не можна розглядати як такі, що «завдають істотної шкоди» з огляду на їхній характер, тривалість чи спосіб їхнього виконання...

128. У цій справі зазначено, що максимальна кількість додаткових діб, яку начальник установи міг призначити кожному заявникові, становила 42 за кожне правопорушення (Правило 50 В’язничних правил). Першому заявникові призначено 40 додаткових діб, до того ж це було вже двадцять друге порушення дисципліни з його боку і сьоме порушення з погрозами насильства (violent threats). Другому заявникові призначено 7 додаткових діб тримання під вартою, до того ж за тридцять сьоме порушення дисципліни з його боку. Рішення про 40 та 7 додаткових діб дорівнювало за строком, згідно зі статтею 33(1) Закону 1991 року, покаранню за вироком національного судового органу до позбавлення волі приблизно на 11 і 2 тижнів, відповідно...

Суд також відзначає, що ... Великій палаті не представлено нічого, що дозволяло б зробити припущення про те, що нібито відбування призначених додаткових діб мало місце не у в’язниці та в умовах іншого режиму, ніж той, що застосовувався аж до звичайної дати звільнення з ув’язнення, передбаченої в статті 33 Закону від 1991 року.

129. За таких обставин Суд доходить висновку, що покарання позбавленням волі, яке могло бути — і насправді було — призначене заявникам, не можна вважати за доволі незначне чи несуттєве для того, щоб спростувати презюмований кримінальний характер висунутих проти них обвинувачень.

Суд звертає увагу на те, що максимальна санкція, яку можна було б застосувати до пана Енґеля, та фактично накладене на нього покарання — 2 доби суворого арешту в обох випадках, — мали, як було визнано, надто коротку тривалість, щоб належати до кримінальної сфери. Однак він зауважує, що в будь-якому разі навіть найменше покарання, яке було призначене в цій справі, було значно більшим, аніж у випадку пана Енґеля...

130. За таких обставин Суд, як і Палата, робить висновок, що характер обвинувачень, разом із характером і суворістю покарання, такі, що обвинувачення проти заявників були кримінальними обвинуваченнями за змістом статті 6 Конвенції, і саме цю статтю застосовують до процедури слухань з метою винесення рішення по суті (adjudication hearings).

«Матиєк проти Польщі» (Matyjek v Poland) (ріш.), 38184/03, 30 травня 2006 р.

48. Щодо першого з критеріїв, визначених у справі Енгеля, — класифікації провадження за внутрішньодержавним правом, то Суд зазначає, що факти, пред’явлені заявникові як обвинувачення, зводилися до того, що він повідомив неправдиві дані у своїй люстраційній декларації, твердячи, ніби він не співпрацював із державними органами безпеки, на що поширювалися не норми польського кримінального законодавства, а норми Закону про люстрацію. Закон про люстрацію, як видно, не вважають кримінальним законодавством ні з погляду внутрішньодержавного права, ні в межах усталеної судової практики; проте Варшавський апеляційний суд припускав, принаймні в окремих випадках, що воно є «провадженням, яке пов’язане з каральними заходами» (repression-related proceedings), отож його потрібно вважати «іншим законодавством, що передбачає кримінальну відповідальність»...

49. Суд зауважує наявність тісного зв’язку між люстраційним провадженням і кримінально-правовою сферою. Зокрема, Закон про люстрацію передбачає, що на питання, які не врегульовані в ньому, поширюються відповідні норми Кримінально-процесуального кодексу. Відповідно, Уповноваженому з питань публічного інтересу (Commissioner of Public Interest), який може розпочинати люстраційне провадження, надано повноваження, тотожні повноваженням прокурора, які закріплюють норми кримінального процесу ... Так само і становище особи, щодо якої здійснюють люстрацію, було подібне тому, що має обвинувачений в кримінальному переслідуванні, зокрема, коли йдеться про процесуальні гарантії, хоча в Законі про люстрацію особу, яку піддають люстрації, не названо «обвинуваченим» і не вжито термін «інкримінувати»...

50. Суд також відзначає, що організація і здійснення люстраційного провадження, що їх визначає Закон, спираються на модель польського кримінального судочинства, і що до люстраційного провадження безпосередньо застосовуються норми Кримінально-процесуального кодексу. Люстраційне провадження виконує суд у справах люстрації у складі суддів апеляційних і регіональних судів, делегованих з числа членів кримінальних колегій цих судів. Закон передбачає можливість апеляції рішення, винесеного в першій інстанції, і касаційного оскарження в Колегії з кримінальних справ Верховного суду. Здійснення як апеляційного та касаційного процесу, так і поновлення провадження визначено відповідними положеннями Кримінально-процесуального кодексу...

51. В підсумку, хоч в межах національного права люстраційне провадження і не класифікують як «кримінальне», Суд вважає, що тому властиві риси, які мають відчутний кримінальний підтекст.

52. Суд повторює, що вагомішим фактором для оцінювання є другий із зазначених вище критеріїв — сам характер правопорушення, до того ж якщо його розглядати в зв’язку з характером відповідного покарання. Внаслідок цього Суд доходить висновку, що порушення, яке вчинив заявник, полягає в повідомленні ним неправдивих відомостей в декларації, яку закон зобов’язував його подавати. Суд насамперед відзначає, що обов’язкове подання декларацій є доволі поширеним і передбачає, наприклад, декларації про статки (declarations of means), які подають члени парламенту й багато інших публічних посадових осіб, та податкові декларації, обов’язкові для всіх платників податків. По-друге, порушення зобов’язання повідомляти в таких обставинах правдиві дані вважається правопорушенням за нормами національного права і звичайно тягне за собою карні санкції, в тому числі й кримінальні. Суд вважає, що подання неправдивої заяви у люстраційній декларації дуже схоже на згадані вище правопорушення. Більш того, воно, виходячи зі звичайного значення термінів, є аналогом правопорушення, яким є неправдиве свідчення, що взагалі, коли б не було зв’язку з люстрацією, стало підставою для переслідування в кримінальному порядку.

53. Суд також бере до уваги те, що правову норму, яку порушив заявник, призначено не вузькому колу осіб з особливим статусом, як, скажімо, у випадку дисциплінарного права, а й широкій категорії не лише тих громадян, народжених до травня 1972 року, які обіймають публічні посади, але й тих, хто бажає працювати адвокатом, державним службовцем, суддею чи прокурором, або має намір висунути свою кандидатуру на президентських чи парламентських виборах. У зв’язку з цим Суд вбачає за потрібне підкреслити, що предметом провадження в люстраційному суді є встановлення правдивості відомостей в люстраційній декларації. Попри назву, закон про розкриття відомостей про роботу на служби безпеки держави, службу в них або співпрацю з ними в період з 1944 по 1990 роки особами, які здійснюють публічні функції, спрямований не на ретельне дослідження минулого таких осіб, і самі результати історичних розвідок, пов’язані з колишньою співпрацею з службами безпеки комуністичної епохи, перебувають на задньому плані провадження. Люстраційний суд ухвалює, чи порушила особа, яка підлягає люстрації, закон, подавши неправдиву декларацію. Прийняття такої ухвали тягне за собою накладення санкцій, встановлених у законі. Отже, люстраційне провадження в Польщі спрямоване не на покарання за дії, вчинені за часів комуністичного режиму... З огляду на викладене вище, Суд вважає, що розглядуване правопорушення не позбавлене чисто кримінальних ознак.